На згарищі скорочено - Тютюнник Григір

ГРИГІР ТЮТЮННИК
(1931 — 1980)

НА ЗГАРИЩІ

Йшов урок. Вчитель Федір Несторович перевіряв знання учнів з історії. Одна дівчинка навіть не змогла відповісти, коли була війна, і це глибоко схвилювало вчителя. Після уроку він, «гримаючи залізними замками на протезі, пошкандибав додому». На вулиці гралися діти. Одне з них, бачачи, як невпевнено йде чоловік, зробило свої дитячі висновки: «Дядя п'яні». Та старшеньке його швиденько поправило: «Цить! Удяді ножки немає».
Прийшовши додому, Федір Несторович зняв протез, дістав свої старі, ще госпіталівські милиці й пошкандибав за село. Йому вслід з болем у душі дивилася Одарка, жінка, у якої він квартирував після того, як повернувся з госпіталю. «А він ішов обніжком, розгойдуючись між милицями, далеко вперед викидаючи ногу. Плащ на спині напнувся халабудою, плечі гостро піднялися вгору, рукава підсукалися по лікті».
В степу пахло свіжою землею, літало гайвороння, паслися корови. За ярами він звернув на «свою» стежку. Федір Несторович прийшов на згарище.
Стояв і спомини густою павутиною оповили голову: ось тік, де колись молотили, вибивали соняшники, лущили квасолю, «де не було жодної грудочки землі, якої б він не роздавив босою п'ятою, і жодної шпички, якої б не загнав у дитинстві», колодязь, з якого все життя пив воду. Йому здалося, що він бачить, як вони удвох з батьком складають сіно, а з хати виглядала дружина Катерина з сином Дмитриком...
Та ось хтось його покликав, обірвавши павутину споминів. Це був сусід, старий дід Макар. У нього колись була велика сім'я, та «у сорок першому Макарових хлопців забрали на війну, дівчат — у Германію, а Макариху разом з наймолодшим, Сашком, розірвало снарядом у грядках. Тільки клаптик синових штанців знайшов Макар...» І ось тепер живе сам на згарищі. Він вже вкотре розповідав Федору Несторовичу, як у їхню хату влучила бомба, «як у повітрі довго вирувало пір'я з подушок, а літак кружляв так низько, що навіть було видно ошкірені льотчикові зуби і блискучу стрічку на комбінезоні». І не було в його розповіді трагічних зітхань, а було лише старече бажання «пригадати все таким, яким воно було насправді».
Дощ закінчився, і вчитель зібрався додому. Сутеніло. На левадах розлігся туман. З туману назустріч Федору Несторовичу вийшла Одарка, яка,
хвилюючись, чекала його повернення: «Пізно вже, не встигнете і до уроків підготуватися».
«Я вже приготувався,— сказав сам собі, зітхнув і знову заквапився, загойдався на милицях, далеко вперед викидаючи ногу».
1966 р.

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать