Біографія першого єпископа готів – Вульфіла

Вульфіла (готск. Wulfila, лат. Ulfilas, Vulfilas, Gulfilas, Ulphilas) – перший єпископ готів, легендарний творець готського алфавіту. Родився Вульфіла близько 311 року. За свідченнями Філосторгія (початок V століття), він не був чистокровним готом, а походив від полонених християн, вивезених дунайськими готами близько 267 року під час одного з набігів на Малу Азію, з містечка Садоголтини, в Каппадокії. Не підлягає сумніву, що його сім’я цілком зжилася з новим середовищем, так що Вульвіла, який народився та був вихований в країні готів, цілком може вважатися членом готської народності. На це вказує і його чисто-готське ім’я (Wulfila, зменшувальне від Wulfs, вовк).

По словам його учня Авксентія, єпископа доростольського, Вульфіла до тринадцятирічного віку був лектором при одній з малочислених християнських церков в землі вестготів.

Близько 341 року він брав участь у посольстві, посланим його співвітчизниками до імператора Констанція. Під час перебування у Константинополі він був вибраний єпископом готів і висвячений Євсенієм Нікомедійським весною 341 року.

Повернувшись на батьківщину Вульфіла активно взявся за проповідь християнства. Коли близько 348 року в країні вестготів розпочалися переслідування християн зі сторони Атанаріха, могутнього вестготського князя, то Вульфіла став на чолі своїх єдиновірців та вивів їх через Дунай до Мезії. Імператор Констанцій прийняв переселенців дуже ласкаво та відвів їм землі біля Нікополя, де ті заснували общину з патріархальним устроєм, на чолі якої стояв сам Вульфіла. В 360 році він, ймовірно, приймав участь в аріанському синоді в Константинополі.

Коли православ'я стало знову брати верх над аріанською єрессю, Вульфіла, по його особистим словам в заповіті, все своє життя марно старався схилити імператора Феодосія до скликання собору для рішення суперечки між православ’ям та аріанством. В 381 році був виданий закон, за яким аріанам заборонялися диспути з питань віри. Тим не менше, в 383 році Феодосій зробив останню спробу примирити єретиків з православ’ям, скликавши синод в Константинополі, – до якого був запрошений і Вульфіла. У Константинополі, найімовірніше, він і помер, літом 383 року. Існує і інша думка, менш ймовірна, його смерть наступила вже в 381 році.

Вульфіла грає визначну роль в історії свого народу. Його, апостола готів, імператор Констанцій, син Костянтина Великого та його сучасники цінували Вульфілу за його мудрість та називали його «Мойсеєм готів». Блискуче обдарування і широка вченість (він писав та проповідував трьома мовами: готською, грецькою та латинською) поєдналися в ньому з надзвичайною енергією. Не обмежуючись пастирською діяльністю, він грав і визначну політичну роль. Але найбільш визначною його справою, що принесла йому безсмертя, був переклад Священного Письма на готську мову.

Слідом, його літературні та культурні погляди повність визначались його ідеологічною приналежністю. А на питання, яка була культурна атмосфера в аріанському середовищі, можна сміливо дати відповідь: письменники та апологети аріанства відзначалися своєю пристрастю до так званого атицизму. Під атицизмом розуміється літературний, стилістичний та мовознавчий напрям, який процвітав в грецькому світі приблизно від олександрійської епохи аж до пізнього Середньовіччя. Атицизм проголошував культ старовини, звеличував мовний класицизм і проголошував в якості свого ідеалу аттичну прозу V–IV століття до н. е. Автори-атицисти з наміром вводили в свої твори деякі риси грецької мови, які в той час вже давно були втрачені в розмовній мові. Аріани були запеклими атицистами, що і не є дивно, адже цей релігійний рух зародився та отримав розповсюдження саме в інтелектуальному середовищі богословів. Вульфіла може бути по праву віднесений до верхівки аріанської інтелігенції. В Константинополі він навчався в найбільш видних представників аріанства, таких як, наприклад, єпископ Євмоній кизикийський.

Однією з найхарактерніших рис атицизму є дуаліс (двоїна). В Аттиці ця граматична категорія була витіснена множиною вже наприкінці класичної епохи (кінець IV століття до н.е.), а в інших діалектах вона зникла ще раніше. Справа в тому, що двоїна добре представлена в готській мові: дієвідмінювання в дієслові та в системі особових займенників (за винятком третьої особи займенника та дієслова та також всієї парадигми медіа пасиву). Як відомо, дуаліс являється одним із тих архаїзмів, що відрізняють готську мову від усіх інших германських мов (не рахуючи окремих реліктових форм в рунічному, давньоанглійському тощо). У зв’язку з цим можна сформувати наступну гіпотезу: в мові готського перекладу Нового Завіту присутні форми двоїни, тому що ця граматична категорія сприймалась як ознака високого стилю в тому літературному середовищу, в якому Вульфіла отримав освіту та зробив кар’єру. Це не означає, що перекладач придумав ці форми, вони існували і в його рідній мові. Не потрібно забувати, що далеко не в усіх випадках, де логічно очікується дуаліс (тобто коли підмет представлений двома особами або об’єктами), Вульфіла вживає відповідні форми.

Маючи Священне Письмо та богослужіння рідною мовою, готи могли звідувати облагороджуючий культурний вплив християнського вчення. Переклад Вульфіли отримав широке поширення і перейшов до всіх інших готських народів. Уривки, що дійшли до нас, відносяться до початку VI століття і написані в Італії, в епоху високого процвітання остготської влади на півострові. Коли саме Вульфіла взявся за переклади Священ