Дотримання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів

Недоторканність особи є однією з найвищих правових цінностей, що знайшли своє нормативне закріплення як на конституційному рівні, так і в ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Разом з тим, потребують детального законодавчого врегулювання гарантії забезпечення наведеного правового інституту.

Підзаконне врегулювання

Відомо, що в силу вимог ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод. Втім, відсутність визначених у законі процедур обмеження основоположних прав людини призводить до проявів регулювання наведених питань на підзаконному рівні.

Так, 26 вересня 2007 року було прийнято постанову Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку отримання дозволу суду на здійснення заходів, які тимчасово обмежують права людини, та використання добутої інформації" (далі — Постанова N 1169). Перш за все звернемо увагу на недостатню юридичну обґрунтованість Постанови N 1169.

У Постанові зазначається, що вона прийнята відповідно до статті 1 Указу Президента України від 7 листопада 2005 року "Про додержання прав людини під час проведення оперативно-технічних заходів" (далі — Указ N 1556). Однак, звернувшись до тексту ст. 1 Указу N 1556, з'ясовуємо, що Президент України постановив Кабінету України у чотиримісячний строк затвердити за погодженням із Верховним Судом України і Генеральною прокуратурою України єдину інструкцію про порядок отримання підрозділами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дозволів на проведення відповідних заходів та використання одержаних при цьому матеріалів. Привертає увагу півторарічна запізнілість виконання указів Президента з боку Кабінету Міністрів. Також небажання останнього погоджувати Постанову N 1169 з Верховним Судом України і Генеральною прокуратурою України, про що свідчить відсутність посилання на таке погодження у вказаному документі.

Врешті-решт, вельми сумнівним видається право Президента (навіть із посиланням на ч. 2 ст. 102 Конституції України) спонукати Кабінет Міністрів до прийняття такого роду рішень. Оскільки за ч. 2 ст. 102 Основного Закону Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, проте наведена норма не вказує на право цієї посадової особи спонукати Кабінет Міністрів до врегулювання процедур щодо обмеження прав людини під час проведення оперативно-розшукових заходів.

Позитивним у Постанові N 1169 є спроба самотужки врегулювати наведені існуючі відносини, що, в свою чергу, свідчить про нагальну потребу прийняття закону, який би врегулював порядок негласного проникнення до житла чи іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв'язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації. Відомо, що постановами Кабінету Міністрів не може регулюватися діяльність суду. Всупереч наведеній тезі пунктом 7 Постанови N 1169, наприклад, фактично зобов'язано суд складати саме постанову, складати її у двох примірниках, які передаються уповноваженому представникові підрозділу. Думається, що такого роду нововведення слід, ураховуючи їх особливості, ввести шляхом внесення змін до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі — Закон про ОРД) та/або до Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК).

Судовий контроль

Проведемо критичний аналіз тексту Постанови N 1169 та спробуємо запропонувати певні законодавчі моделі врегулювання процедури негласного проникнення до житла чи іншого володіння особи та зняття інформації з каналів зв'язку, контролю за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією (далі — заходи). Відповідно до вимог статті 8 Закону про ОРД заходи проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Зрозуміло, що таке регулювання є досить поверхневим та не може задовольнити потреби правозастосовників.

По-перше, в законі слід визначити вимоги як до змісту самого подання, процедури надання дозволу на проведення заходів судом, так і відповідних рішень суду.

У поданні повинно бути зазначено, окрім відомостей, зазначених у п. 4 Постанови N 1169, оперативно-розшукова справа (далі — справа), у зв'язку з якою необхідно проводити захід шляхом визначення її виду, категорії, номера та дати її заведення. Оскільки предметом судового контролю повинна бути перевірка законності заведення справи, то до подання має долучатися копія постанови про заведення справи, затверджена уповноваженим на те начальником відповідного підрозділу. Суди не повинні брати до провадження подання, якщо вони не затверджені відповідним начальником або якщо з подання не зрозуміло, який саме начальник (його посада і прізвище) його затвердив. Також суди зобов'язані встановлювати обставини, які свідчать, що провадження у справі не закрито та не сплинули строки її ведення. У випадках, коли строки ведення справи припинялися чи поновлювалися, суд повинен з'ясувати законність та обґрунтованість цих дій, дослідивши копію відповідної мотивованої постанови про це. Водночас доцільно звернути увагу і на наявність відповідних повноважень у суб'єкта, який затвердив дану постанову.

Висновок М. Погорецького, який зроблено на підставі ретельного аналізу ок