Права й обов’язки державної служби зайнятості України як основа адміністративної правосуб’єктності

Права й обов’язки державної служби зайнятості України як основа адміністративної правосуб’єктності

Правові відносини мають матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що опосередковуються правом; вольове - державна воля, втілена в правовій нормі й у правовідносинах, що виникають на її основі, а також вольові акти учасників правовідносин; юридичний зміст утворюють суб'єктивні права та обов'язки сторін (суб'єктів) правовідносини [2].

Як зазначає професор Молдован В.В., юридичний зміст правовідносин визначає, як правовідносини повинні відбуватися, а фактичний показує як вони відбулись у реальній дійсності [1].

Суб'єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний обов'язок - як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі суб'єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі обов'язку - юридично закріплена необхідність. Носій можливості називається уповноваженим, носій обов'язку – правозобов‘язаним. Перший може робити відомі дії; другий зобов'язаний їхній виконувати.

Зміст адміністративного суб'єктивного права включає такі можливості:

а) діяти відповідно до своїх повноважень;

б) вимагати певних дій від зобов'язаної сторони;

в) впливати на об'єкт управління;

г) використовувати форми й методи контролю, заохочення та примусу [3].

Також суб’єктивні права можна розглядати як міру дозволеної поведінки управомоченого з метою задоволення його інтересів, яка забезпечена юридичними обов’язками інших осіб. Сутність поняття “міра”, яке вжите щодо суб’єктивних прав означає, що закріплені за особою юридичні можливості не є безмежними, але чітко визначені за змістом, у цих межах особа може будувати свою поведінку. Надана управомоченому міра дозволеної поведінки забезпечується державою та досягається, з точки зору права, покладанням юридичних обов’язків на інших осіб. Невиконання цих обов’язків і є підставою для застосування заходів державного примусу, зокрема, юридичної відповідальності [7].

Статтею 19 Закону України “Про зайнятість населення” [9] та п.8 Положення про Державну службу зайнятості, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. N 47 [3] визначені основні права ДСЗУ.

Першу групу суб’єктивних прав складає право вимагати, яке за своїм юридичним значенням означає право на чужі дії і є своєрідним допоміжним засобом: призначене забезпечити виконання або дотримання юридичного обов’язку іншою особою (особами). Основними різновидами права на позитивні дії визначають право на фактичне володіння соціальними благами та їх використання, а також правоутворюючі повноваження, які випливають з адміністративної правосуб’єктності. До права на фактичне володіння соціальними благами належать, насамперед, права, які входять до складу найважливіших соціально значущих суб’єктивних прав: конституційних, невід’ємних від особистості. Правоутворюючі повноваження – право на власні дії управомоченого, забезпечують задоволення інтересу управомоченого без будь-якого сприяння з боку зобов’язаних осіб. Правоутворюючі повноваження реалізуються в однобічних активних діях особи, які призводять до виникнення певних юридичних наслідків [6].

До цієї групи прав можна віднести право:

- одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, адміністративні дані по наявність вакантних робочих місць, у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;

- вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;

- відвідувати підприємства, установи і організації для контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення і вирішення питань, пов'язаних із соціальним захистом громадян;

- одержувати від громадянина довідку про стан здоров'я, якщо це потрібно при направленні на підготовку і перепідготовку для оволодіння відповідною професією (спеціальністю);

- припиняти дію наказів, інструкцій та інших рішень підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що суперечать законодавству про зайнятість населення. У необхідних випадках вносити до вищестоящих органів пропозиції про їх скасування.

Наступна група – праводомагання. Праводомагання виражається у можливості привести в дію апарат державного примусу проти зобов’язаної особи. Це право виникає у правовідносинах не з самого початку формування, а включається у випадку наявності додаткових чинників (невиконання обов’язків) до складу суб’єктивного права для забезпечення правового впливу на порушника юридичного обов’язку. Таким чином, праводомагання є тією ланкою, яка зв’язує регулятивні і охоронні правовідносини [6].

Державний прумус в правах ДСЗУ виражається у праві:

- стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, суми прихованих або зан