Основні етапи розвитку української державності

Реферат на тему:

Основні етапи розвитку української державності

План

I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА

III. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЇ, ПОЛЬЩІ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВ

IV. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ІНСТИТУТИ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. ГЕТЬМАНЩИНА

V. УКРАЇНА В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

VI. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ 1917—1420 рр. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА

VII. ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

I. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Особливість вивчення історії держави і права України пояснюється тим, що територія нашої Батьківщини в сиву давнину була одним із центрів не тільки східнослов'ян­ської, а й усієї європейської культури.

Ще до утворення Давньоруської держави — Русі-України на її території існували рабовласницькі держави та міста-по-ліси у Північному Причорномор'ї.

Формування української державності відбувалося протя­гом тривалого історичного періоду в процесі розкладу первісно­общинного ладу східних слов'ян, особливо у VI — IX ст., в умо­вах зародження феодальних відносин і переходу від первісно­общинного до класового суспільства, за яких відбувалися май­нова диференціація, поділ населення на групи (класи), а та­кож виділення станової ієрархії на чолі з феодальною верхів­кою.

В цей час на теренах України налічувалося понад сто східнослов'янських племен, які утворювали 14 великих об'єд­нань племен: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужа, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов'яни.

Найінтенсивніше розвивалося утворене в VII-—VIІ і ст. пле­мінне об'єднання полян у середньому Подніпров'ї з центром у Києві. У VII — IX ст. на цих землях виникла перша держава східних слов'ян з назвою Руська земля, її територія в IX сг. обіймала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

З кінця IX ст. Руська земля стала політичним і територі­альним центром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, яка зберегла за собою назву Русь. Першим із схід­нослов'янських князів, який об'єднав під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879—912).

Важливу роль відіграв князь Володимир, який 988 р. запро­вадив християнство як державну релігію.

За князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) відбува­лося дальше зміцнення Київської держави, з'явилася найдавні­ша частина збірника законів українського права, остаточ­но утвердилося християнство, близько 939 р. було засновано київську митрополію, що підлягала константинопольському патріархові.

Утворення Київської Русі мало велике історичне зна­чення. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки та культури. Як могутня військова держава Київська Русь стала заслоном для Центральної Європи й Візантії від нападу східних кочівни­ків. Зміцнювалося її міжнародне становище.

Після смерті Ярослава почався період розпаду єдиної великої і могутньої Київської держави, феодальної роздроб­леності і князівських міжусобиць.

Водночас зростало значення західних земель. В другій по­ловині XI ст. почалося формування Галицького князівства. У 1067 р. Галичину було поділено на три князівства: Звени­городське, Перемиське і Теребовлянське. У 1141 р. Володимирко об'єднав Перемиське і Звенигородське князівства і переніс столицю князівства до Галича. Розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (Осмомисла) (1152—1187). 1199 р. волинський князь Роман, який спочатку князював у Новгороді, об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, пізніше Холм, а з 1272 р.— Львів.

На чолі держави стояв спадковий князь, що мав широкі ад­міністративні, військові, судові і законодавчі повноваження. Він призначав посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за службу, був головнокоманду­вачем збройних сил, видавав грамоти.

Найбільші землевласники, єпископи та вищі державні слу­жбовці входили до ради бояр. Хоч формально цей орган не був вищим органом влади, фактично він управляв державою.

Інколи, за надзвичайних обставин, галицько-волинські кня­зі скликали віче. Однак віче постійною установою не було і не мало такого значення, як в інших землях Русі, наприклад, у Новгороді. В ньому могло брати участь все насе­лення.

На князівському дворі були особливі урядовці, які викону­вали різні господарські та адміністративні доручення (печатник, стольник та ін.). Провідне місце серед них посідав двір­ський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську, суді.

Після монголо-татарської навали порівняно швидко відро­дитись змогло лише Галицько-Волинське князівство. Підне­сення політичної активності князівства пов'язане з правлінням на початку XIV ст. Юрія Львовича. Однак у другій половині XIV ст. знекровлене монголо-татарським лихоліттям Галиць­ко-Волинське князівство було захоплене сусідами — Польсь­ким королівством і Великим князівством Литовським.

У 1349 р. польський король Казимир III Великий пішов походом на Галичину і здобув Львів. Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва продовжила на ціле століття існування державної організації на українських землях. Відтоді Україна на тривалий час втратила свою самостійність.

II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА

У 40-х

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать