Взаємодія культури, особистості й природи

Проблема вивчення взаємин культури, особистості й природи складається із двох щодо самостійних частин. Перша являє собою аналіз формування теорій про взаємодію культур і їхнього природного оточення. Друга відбиває опосередкований вплив екологічного оточення на психологічні особливості особистості й характеристики процесу входження в культуру через культурні стереотипи поводження. Провідною теорією в закордонних дослідженнях взаємодії культури й природи є екологічна антропологія. Їй передували різна версія географічного детермінізму.

Загальнокультурологічний аспект взаємодії суспільства й природи

Відповідно до географічного детермінізму, що визначає значення в історичному розвитку культур грають природні умови. Теоретично таке розуміння історико-культурного процесу оформилося в Ш. Монтеск'є. На його думку, культурний розвиток і навіть форма державного керування залежать від клімату, родючості ґрунту й інших природно-природних факторів. В XIX - початку XX в. концепцію географічного детермінізму розробляли Г. Бокль, Ф. Ратцель, Л. Мечников, Г.В. Плеханов.

У першій половині XX в. у науках про культуру домінував посібілізм, що розглядає природне середовище як пасивний фундамент, на якому можуть виникати й розвиватися різні види людських суспільств. Природне середовище грає лише обмежуючу роль - вона зізнається істотним фактором у поясненні, чому деякі явища культури відсутні, але не пояснює, чому вони зустрічаються.

Після другої світової війни на зміну посібілізму прийшла екологічна антропологія, що пояснює взаємовплив природного середовища й культур. Термін «екологічна антропологія» в 1955 р. увів у науковий оборот американський антрополог М. Бейтс. Від класичних версій географічного детермінізму екологічна антропологія відрізнялася двома особливостями. По-перше, аналізувалося взаємодію природи й культури, тобто враховувався вплив культури, навіть на доіндустріальному рівні, на екологічне оточення. По-друге, навколишнє середовище розглядалося тільки з погляду використовуваних людиною ресурсів і умов, а не як сукупність всіх природних особливостей тієї або іншої території.

В екологічній антропології виділяється кілька підходів до вивчення взаємодії природи й культури. Найпоширеніший пов'язаний з дослідженнями Дж. Стьюарда (1902 - 1972). Його концепція називалася культурною екологією. Основна спрямованість концепції - вивчення адаптації суспільства до навколишнього середовища. Головною її метою є з'ясування того, чи починаються з адаптації внутрішні соціальні зміни еволюційного характеру. Культурна адаптація - процес безперервний, оскільки жодна культура настільки зовсім не пристосувалася до середовища, щоб перетворитися в статичну. Істотну роль у теорії Дж. Стьюарда грає поняття «культурний тип», обумовлене як сукупність рис, що утворять ядро культури. Ці риси виникають як наслідок адаптації культури до середовища й характеризують однаковий рівень інтеграції. Ядро культури - це сукупність чорт, найбільше безпосередньо пов'язаних з діяльністю по виробництву засобів існування й з економічним пристроєм суспільства. Крім того, ядро культури включає також соціальні, політичні й релігійні інститути, тісно взаємодіючі з виробництвом засобів існування. Ідеї Дж. Стьюарда одержали подальший розвиток у працях представників американської культурної антропології М. Салинса, Д. Беннета й Р. Неттинга.

Істотно доповнив культурно-екологічний підхід М. Салинс. Він запропонував відносити до навколишнього середовища соціально-культурні параметри, наприклад, вплив інших, що контактують із досліджуваними системами, а також ураховувати той факт, що культура, трансформуючи в процесі адаптації ландшафт, змушена пристосовуватися вже до тих змінах, яким сама поклала початок.

Культурна екологія Дж. Стьюарда з'явилася теоретичним фундаментом для екології релігії О. Хульткранца. Культурно-екологічний підхід взаємодіє з екологічною психологією, культурною географією (США), соціальною географією (Західна Європа) і міждисциплінарною областю досліджень «екологія людини».

В 60 - 70-е роки в США з'явилася екосистемна або популяційна антропологія, що включила в поле досліджень індивіда з погляду його біологічних і демографічних особливостей. В області теорії цей підхід відрізняється функціоналізмом, тобто вивченням закономірностей систем, що поєднують природні й соціально-культурні явища. Найважливіші представники екосистемної антропології - Э. Вайда й Р. Раппапорт. Головний об'єкт їхнього дослідження - людські популяції. Основне завдання - пояснити дію тих механізмів у культурі, які постійно підтримують досліджувану екосистему в стані гомеостазу, або динамічної рівноваги. Р. Раппапорт запропонував підрозділити поняття «навколишнє середовище» на поняття «реальна» і «сприймана», або «когнітивна», інакше кажучи, наявна в поданні досліджуваного народу.

Проблеми й методи екологічної антропології близькі проблемам і методам аналогічного способу аналізу культур, що існує в російській науці. Мова йде про концепцію господарсько-культурних типів, що розроблялася С.П. Толстовим, М.Г. Левіним, Н.Н. Чебоксаровим, Б. В. Андріановим і про наукову дисципліну «етнічна екологія», засновником якої можна вважати В.И. Козлова. Етнічна екологія вивчає особливості традиційних систем життєзабезпечення етнокультурних систем, вплив сформованих екологічних взаємозв'язків на здоров'я людей, вплив культур на екологічний баланс у природі. При дослідженні особливостей життєзабезпечення