Тюремне ув'язнення в епоху глобалізації

Штат Каліфорнія, – як підкреслював відомий соціолог Бурдьє, – названий деякими європейськими дослідниками як справжній рай з погляду волі, витрачає на будівництво й утримування в'язниць суму, що набагато перевершує його видатки на всі вищі навчальні заклади разом узяті. Тюремне ув'язнення – сама радикальна форма просторового обмеження, крім того, воно, зважаючи на все, є предметом великої заклопотаності й перебуває в центрі уваги управлінських структур, сформованих політичною елітою, що стоїть на передньому краї нинішнього процесу «стиску простору / часу».

Просторові обмеження, ізоляція різного ступеня строгості й жорстокості за всіх часів були головним методом, що застосовувався стосовно категорій населення, що не піддається асиміляції, контролю, і взагалі потенційно неблагонадійним. Рабів селили окремо. Це ж ставилося й до прокажених, божевільних, представників «далеких» етнічних і релігійних груп. Якщо їм і дозволялося залишати спеціально відведені місця, то вони зобов'язані були носити символи своєї просторової приналежності, щоб кожний міг бачити: вони – з іншого простору. Просторове відокремлення, що веде до насильницької ізоляції, протягом багатьох сторіч являло собою майже підсвідому, інстинктивну реакцію на будь-які відмінності, особливо відмінності тих, чиє включення в систему звичних соціальних відносин було неможливо або небажано. Глибинний зміст просторового відокремлення укладається в забороні або недопущенні контактів з іншими, а значить – насильницькому відчуженні.

Відчуження – головна функція просторового відокремлення. Відчуження приведе до обмеження, знебарвлення й звуження «образа інших»: індивідуальні якості й обставини, які при щоденному контакті стають яркою й зримого тридцятимільйонного накопиченого досвіду, рідко виходять на перший план, якщо ці контакти зведені до мінімуму або взагалі заборонене, тоді особисте знайомство заміняється типізацією, а юридичні категорії, що обмежують розмаїтість, зводять нанівець унікальність конкретних людей і випадків.

Як відзначає Нільс Крісті, якщо в повсякденному житті переважає особисте знайомство, то заклопотаність одержанням компенсації за заподіяний збиток превалює над прагненням до відплати й покарання винного. Який би гнів не викликав у нас цей винний, ми не станемо застосовувати до нього категорії карного законодавства (і навіть розглядати цей конкретний випадок з погляду споконвічно безособових категорій злочину й покарання, що підпадають під статті закону), «тому що ми занадто добре його знаємо… Для цієї сукупності знань юридичні категорії представляються занадто вузькими». Сьогодні, однак, ми живемо серед людей, яких ми не знаємо й більшість із яких навряд чи коли-небудь будимо знати. Було б неприродним прибігати до сухої букви закону, якщо дія, що викликала наше збурювання, розглядається саме по собі, а не як дія «певного типу». «Але це далеко не завжди відбувається, якщо мова йде про незнайомого хлопця, що тільки що оселився в будинку навпроти». Тому немає нічого дивного в тім, зауважує Крісті (хоча назвати це явище неминучим теж не можна), що в сучасному суспільстві простежується чітка тенденція «уважати злочинними… усе більше й більше дій, які представляються нам небажаними або просто сумнівними» і «карати тюремним ув'язненням все більша кількість подібних злочинів».

Можна сказати, що тенденція до обмеження розмаїтості тлумачень за допомогою юридичних категорій і, що випливає із цього просторова сегрегація розходжень найчастіше перетворюється в необхідність або, принаймні, набирає чинність, коли в сучасних умовах реальна щільність населення набагато перевершує його «моральну щільність», явно переростаючи межі здатності людини до підтримки близьких контактів і масштаб системи міжособистісних відносин. Але можна підійти до цього явища з іншого кінця й зробити висновок про те, що просторовий поділ, що підсилює подібне обмеження, саме по собі є важливими коштами продовження й фіксації взаємного відчуження, в умовах якого обмежувальні дії, як і обмежувальний вплив карного законодавства, перетворюються в необхідність. «Інші» – яких насильно поставили в умови «сторонності», охоронюваної й заохочується ретельним дотриманням просторових границь, і яких тримають на відстані, забороняючи їм як рідкі, так і регулярні контакти – при цьому існують в образі «незнайомців», повністю позбавлених індивідуальні, особистої унікальності – але ж тільки вона здатна запобігти формуванню стереотипів, тим самим переважуючи й зм'якшуючи обмежувальну дію законодавства, у тому числі карного.

Далеким (поки) ідеалом тут є повна ізоляція, що дозволяє перетворити «іншого» у простий приклад караючої чинності закону. Втім, до цього ідеалу вже наближаються американські ультрасучасні в'язниці, начебто в'язниці «Пелікан Бей» у Каліфорнії, штаті, де – по короткому визначенню Нільса Крісті – «перевага віддається росту й активності». Відповідно до захопленого опису в «Лос-Анджелес Таймс» від 1 травня 1990 р., в'язниця «Пелікан Бей» «повністю автоматизований і задумана таким чином, щоб ув'язнені практично не мали особистого контакту з охоронцями або іншими ув’язненими». Більшу частину часу ув'язнені проводять в «камерах без вікон, побудованих з міцних залізобетонних блоків… Вони не працюють у тюремних майстернях; у них немає можливості займатися фізкультурою; вони не спілкуються з іншими ув’язненими». Навіть охоронці «замкнені в засклених оглядових будках і спілкуються з ув'язненими через систему репродукторів», так що остан