Природа й суспільство: етапи взаємодії

Суспільство початку 21 століття, мабуть, усвідомило свій нерозривний зв'язок з географічною оболонкою Землі й, у свою чергу, з її біосферою. До цього, у ранні епохи історії людства, процвітали ідеї якщо й не абсолютного, те дуже важливого й у якихось аспектах визначального впливу географічного середовища на динаміку суспільства й формування його етнічної розмаїтості (Монтеск'є) або безмежно потужної сили техногенезу, прирівняного до геологічних сил (Вернадський, Ферсман). У вульгарно-матеріалістичній літературі останніх десятиліть перше розглядався як географічний детермінізм історичного процесу, друге - як вираження безмежної могутності людського знання, якому немає перешкод. Недооцінка географічної обумовленості історичного процесу викреслила з нашої історичної науки багато важливих сторінок: недостатньо враховувалися розміри території й демографічні характеристики, ігнорувалася сама людина як творець історичного процесу, як це ні парадоксально в марксистській літературі, мало уваги приділялося вивченню продуктивних сил суспільства; животіння тягнули палеоантропологія, археозоологія, археоботаніка, історія техніки, були відсутні скільки-небудь послідовні спроби зрозуміти й охарактеризувати економічну локальну інфраструктуру в рамках первісного й середньовічного суспільств. Безмежна віра в людське знання й людське діяння привела до ще більш жалюгідного результату - необоротним екологічним кризам, які в більшому або меншому ступені охопили всю нашу планету.

Напевно, саме на перетинанні усе більше виразного розуміння впливу географічного середовища на формування господарського, культурного й навіть антропологічної своєрідності людських колективів, що проживали й проживають у різних ландшафтах, і усвідомлення згубного їхнього впливу на природу, особливо в ході розвитку науково-технічного прогресу, і виникли протягом XX в. багато хто принципово нові явища - почала й продовжує формуватися наука, усе більше отримує права громадянства під ім'ям екології людини, відбувається екологізація людського знання, екологічним стає людське мислення й створюються передумови для додавання глобального екологічного світогляду. Історія так ставить зараз питання: щоб вижити, ми повинні перетворитися з жорстоких хазяїв землі, якими ми були багато десятиліть, у її друзів і союзників.

Зовсім природно, що у відповідь на всі ці досить вимогливі й широко розповсюджені суспільні рухи думки екологія як поняття, наука й світогляд знаходить академічні форми, стаючи на один рівень із іншими науковими дисциплінами, розробляючи й апробуючи в різних ситуаціях свою методику, з більшим або меншим успіхом затверджуючи свою методологію. Не говорячи про величезну кількість екологічних публікацій, викликаних до життя створенням вихідних у різних країнах спеціальних екологічних журналів, потрібно згадати про десятках книг на різних європейських мовах, у яких зроблена спроба підсумувати екологічну інформацію й підходи, запропонувати на обговорення більш-менш повні системи теоретичних екологічних подань і створити в тім або іншому ступені закінчений образ екологічного знання. Не можна забути, і я говорю про це з деякою гордістю, що перший в історії американсько-європейської науки компендіум екологічних знань, що є в той же час і гарний підручник, що досить повно охоплює предмет і в той же час оригінально побудована, граюча роль зведення даних і концепцій і розрахований на будь-якого фахівця, що стикається з екологічними проблемами, вийшов російською мовою в 1944 р. і належав перу блискучого зоолога Д.Н. Кашкарова. На жаль, зараз ми не маємо можливості протиставити достатку європейсько-американської літератури чогось рівноцінного й задовольняємося перекладами з європейських мов. Виключенням є, мабуть, дуже широка по змісту прекрасна книга В.Д. Федорова й Т.Г. Гюльманова, що оригінально охоплює весь предмет екології й вийшла в 1980 р.

Який був перехід від загальекологічних досліджень до розробки проблематики екології людини і як ця остання формувалася поступово в надрах загальної екології? Всупереч, що панувала на протязі останніх десятиліть у нашій літературі точці зору, відповідно до якої ранок сьогоднішнього дня є вже історія ввечері, я думаю, розуміння історичного процесу зі скільки-небудь адекватною його оцінкою можливо лише при відомої хронологічної віддаленості, тобто новітня історія взагалі не існує як наукова дисципліна, що трактує правильності в суспільній динаміці, і зрозуміти ці правильності можна тільки придивившись до них здалеку. Тому й у трактуванні переходу від загальної екології до екології людини ми змушені опиратися на спостереження, що лежать на поверхні, а не на глибинну еволюцію ідей, що побачимо пізніше, через якийсь проміжок часу. Напевно, не стільки руйнування, нанесені людством природі, тому що екологічні кризи, як ми переконаємося в ході подальшого викладу, мали місце задовго до сучасності, скільки зворотний вплив цих руйнувань на людське суспільство (забруднення середовища - отруєння води і їжі, атомні вибухи й катастрофи - уроджені каліцтва й ракові захворювання й т.д.) провокувало поступове створення екології людини спочатку як системи ідей про характер взаємодії природи й суспільства й потім уже перенесення цієї системи на історичний процес. Зрозуміло, подібна послідовність відбиває більше логіко-гносеологічний підхід, чим конкретно-історичний, тому що екологія людини будувалася із самого початку представниками різних областей знання, серед яких історики й археологи посідали не останнє