Соціалізація індивіда. Девіантне поводження

Феномен Мауглі, тобто дитини, яка в силу різних обставин опинилася серед звірів і стала особистістю поза контактами з людьми, зобов'язаний своєю появою лише фантазії Р. Кіплінга. Реальні випадки (а їх у літературі описано 30) показують, що ніхто не може стати особистістю поза контактами з людською культурою. Як протікає процес соціалізації, які фази він має, які фактори при цьому взаємодіють і якими бувають результати? Спробуємо відповісти на ці питання.

Процес соціалізації

Становлення особистості людини супроводжується освоєнням їм культури свого середовища. Чоловік живучий, тобто діючий і що пізнає, немислимий без оснащеності елементами своєї культури, з яких головними виступають для нього цінності й норми життя, діяльності й поводження. Вони в сукупності утворять мир його значень, цілісний символічний мир. Але, як і яким образом людина стає здатною вільно орієнтуватися у своєму середовищі, користуватися культурними об'єктами, виробленими до неї, обмінюватися результатами фізичної й розумової праці, установлювати взаєморозуміння з іншими людьми, без якого взагалі неможливо соціальна взаємодія?

Існує досить велика кількість теорій соціалізації, кожна з яких по-своєму намагається вирішити це складне питання. Насамперед, треба прояснити властивості культури, що забезпечують процес соціалізації співвідношення мотивацій особистості й стандартів культурної системи, характеристики соціальної системи.

Культура як ціннісне відібраний досвід життєдіяльності великої кількості людей звичайно з'являється у вигляді системи. Цей досвід може бути накопичений, осмислений і виражений на повсякденному рівні, потім за допомогою процедур науки переосмислений і типізований на рівні теорії, причому суспільні науки (на відміну від природних) виявляються більш тісно зв'язаними зі здоровим глуздом людей. Культура може передаватися (соціальне спадкування, традиція), вона є те, чому навчаються (а не прояв генетичної природи людини), вона є загальноприйнятою в конкретному соціальному середовищі. Отже, культура в аспекті соціалізації особистості виступає, з одного боку, продуктом, а з іншого боку - детермінантою систем міжособистісної соціальної взаємодії.

Говорячи про співвідношення особистості, культури й соціальної системи, необхідно відзначити, що між ними не може бути повної відповідності: девіантне поводження людей завжди буде розбурхувати й спонукувати культурну й соціальну системи до змін, хоча останні завжди будуть прагнути до стійкості, причому кожна з них має свої механізми (стандарти) інтеграції й стабільності.

Джерела теорії соціалізації намічені в роботах Тарда, що описали процес освоєння особистістю цінностей і норм через соціальну взаємодію. Наслідування, по Тарду, є принципом, що лежить в основі процесу соціалізації, причому воно опирається як на фізіологічні потреби й бажання, що випливають із них, людей, так і на соціальні фактори (престиж, покора й практична вигода).

Типовим соціальним відношенням Тард визнавав відношення вчитель - учень. У сучасних поглядах на соціалізацію такий вузький підхід уже переборений. Соціалізація визнана частиною процесу становлення особистості, у ході якого формуються найбільш загальні риси особистості, що проявляються в діяльності, регульованою рольовою структурою суспільства. Навчання соціальним ролям протікає у формі імітації. По Парсонсу, загальні цінності й норми освоюються індивідом у процесі спілкування зі значимими іншими, у результаті чого нормативні стандарти входять у структуру потреб особистості. Так відбувається проникнення культури в мотиваційну структуру індивіда в рамках соціальної системи. Соціалізатору треба знати, що механізмом пізнавання й засвоєння цінностей і норм є сформульований Фрейдом принцип задоволення - страждання, що приводиться в дію за допомогою винагороди й покарання; механізм містить у собі також процеси гальмування (витиснення) і переносу. Імітація й ідентифікація того, якого навчають, опираються на почуття любові й поваги (до вчителя, батькові, матері, родині в цілому й т.д.).

Соціалізація супроводжується вихованнями, тобто цілеспрямованим впливом вихователя на учня, орієнтованим на формування в нього бажаних рис. Соціалізація як частини формування особистості може бути найчастіше суперечливої стосовно лінії виховання, вибраної вихователем. Остання може бути продиктована поданнями про образ людини, що панує в даній культурі. І.С. Кон виділяє в європейській культурі принаймні чотири образи, що направляють виховний процес у суспільствах.

В основах цих образів лежать наступні ідеї-домінанти, що характеризують природу людини:

- ідея первородства гріха (християнський погляд на природу людини). Педагогіка заснована на вигнанні з людини гріховності, споконвічно властивої йому. Звідси треба й ідея порятунку, очищення душі, але під впливом прикладів Христа, канонізованих святих. Педагогіка, заснована на такого роду поданнях, досить репресивна, діє погрозами, покараннями й обіцянками винагороди на тім світлі; - ідея природної детермінованості долі людини, логіки й лінії його розвитку в особистість. Генотип зізнається фактором, що визначає самоактуалізацію особистості. Звідси - принцип зведеного виховання, висновок про те, що генотип виявиться, незважаючи на будь-які педагогічні зусилля й регуляцію факторів середовища, що впливають на становлення особистості. Продуктом такої педагогіки, що дезертирує, звичайно є особистість без стійких ціннісних і нормативних ор