Людина в культурному просторі

Культура і цивілізація

Людська історія виявила, а філософи, соціологи й політологи описали безліч найрізноманітніших соціальних конфліктів: великих і малих, глобальних і локальних, національних і наднаціональних. Цивілізація винахідлива на продукування всяких конфліктів. Соціальні науки в рамках створюваних теорій намагаються визначити головний для певного часу конфлікт. Маркс наприклад, вважав таким класову боротьбу, а Хантінгтон - зіткнення цивілізацій, - перераховувати такі теорії можна нескінченно. Коли марксистські суспільствознавці писали про те, що для успішної практичної політики треба правильно визначити „головне протиріччя нашої епохи", вони були абсолютно праві. Сьогодні також необхідно і в стратегії, і в тактиці, і в усіх сферах цивілізації - від виробництва й економіки до політики, ідеології й науки - виходити саме з головного протиріччя. Ми не стали б навіть заперечувати проти формулювання „головне протиріччя епохи". Треба тільки враховувати, що сучасна епоха - епоха глобальних процесів. Не в тому розумінні, що якась країна, наприклад США, хоче нав'язати всьому світу свій порядок, а в тому розумінні, що цивілізація набуває все більшої й більшої внутрішньої однаковості. Стандарт як основа цивілізації все глибше проникає в тіло людства, можна сказати, що воно зазнає процесу глобалізації. Але тоді й головне протиріччя епохи повинне бути глобальним.

Втім, таке глобальне протиріччя всіх часів і народів визначено вже давно, з тих часів, коли „Ісус зведений був духом у пустелю для спокуси від диявола" (Мф. 4,1). Земним, зрозумілим для людини відблиском цієї боротьби, є протиріччя між цивілізацією й культурою. Наголосимо, що поняття „протиріччя" ми в цьому випадку вживаємо в повному діалектичному гегелівському розумінні цього слова. Тобто під протиріччям ми розуміємо таке відношення між протилежностями (у цьому випадку - цивілізації й культури), при якому протилежності не можуть не співіснувати одна з одною й водночас не можуть існувати одна без одної. Своєрідна „ворожнеча". Б.П. Вишеславцев наполягав саме на такому типі конфлікту цивілізації й культури, коли писав: „Не конфлікт пролетаріату й буржуазії виражає трагічне протиріччя індустріальної епохи, а конфлікт цивілізації й культури, виробництва й творчості, господарства й духу".

Культура зберігає соціальність, противиться імпульсам цивілізації атомізувати суспільство на індивідів. Цивілізація з усіх йор свого тіла виділяє конфліктність, і причини всіх війн, великих і малих, полягають у цивілізації; більше того: чим більше цивілізується суспільство, тим більше зростає кількість війн і конфліктів, які воно переживає. І якби людина жила тільки в одному просторі - просторі цивілізації, то історія людства вже давним-давно б скінчилась, повністю й абсолютно цивілізоване людство вже давно б підірвало себе. Але, на наше щастя, завдяки Богові, кожна людина живе або, принаймні, може жити у двох просторах: і цивілізації, і культурі одночасно. Це й продовжує життя людству, це й дає підстави для оптимізму. Людина, перебуваючи в культурному просторі, діє в алгоритмах прямо протилежних за змістом алгоритмам цивілізації. Основна, так би мовити, формула поводження людини в просторі культури, основний імператив культури виглядає так:

Я - -ІНШИЙ

(засіб) - (мета)

Якщо в цивілізації панує прагматизм й утилітаризм, то в культурі панує альтруїзм, тобто здатність безкорисливо жертвувати собою на благо іншого, жертвувати всім, аж до власного життя. Це твердження не звучатиме так патетично, якщо згадати, що Господь так полюбив людину, людство, що Сина свого послав на страту. Варто відразу домовитися, що є альтруїзм обмежений, розважливий, альтруїзм заради вигоди і є альтруїзм, заснований на любові, саме такий альтруїзм ми маємо на увазі. Якщо в цивілізації панує абсолютний егоїзм, то в культурі панівним є світогляд гуманізму, що становить собою орієнтацію у світі на життя й волю людини як найвищі цінності. Якщо в цивілізації панує індивід, то в культурі панує особистість. Ми вже мали нагоду писати про наше розуміння особистості як істотні властивості людини, що забезпечують їй здатність до творчості в умовах волі, знов-таки в цивілізаціях, здатних До творчості. Але цивілізація „розплющує" особистісні якості людини, роблячи людину одномірною, здатною творити тільки в одній площині, причому, площині горизонтальній: у горизонталі „індивід - річ - індивід". Про різні решітки цивілізаційного й культурного простору, по суті, вже давно говориться у творах учителів церкви. От як, наприклад, виглядає вчення Нила Сінайського про вісім пороків (Про осьми духів зла): Черевоугодництво - Піст Блуд - Цнотливість Сріблолюбство - Некорисливість Гнів - Милосердя Печаль - Віра Зневіра - Терпіння Марнославство - Скромність Гордість - Смиренність. Не треба бути занадто проникливим, щоб побачити, де тут опорні вузли цивілізаційного, а де - культурного простору.

У двадцятому столітті в Радянському Союзі співали: спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе. У цивілізаційному просторі така мелодія й такі слова звучать дисонансом, ріжуть слух, проте в культурі вони гармонійно доповнюють симфонію. Це прекрасно розумів Іван Котляревський, коли писав: Де общее добро в упадку, - Забудь отця, забудь і матку! Лети повинність ісправлять... Повинність як обов'язок, як могутній моральний імператив, енергія якого народжується в надрах культурного простору.

Саме про такі цінності говорив