Державні та недержавні соціальні служби в Україні

Реферат на тему

Державні та недержавні соціальні служби в Україні

ПЛАН

1. Вступ.

2. Державні соціальні служби.

3. Роль недержавних організацій у соціальному обслуговуванні

4. Використана література.

1.Вступ.

За радянської влади систему соціальних служб в Ук­раїні утворювали підпорядковані різним відомствам великі інтернатні заклади (будинки дитини, дитячі бу­динки, школи-інтернати, будинки-інтернати, психонев­рологічні інтернати, геріатричні пансіонати та ін.), за основу функціонування яких було взято ідеї колектив­ного виховання і колективного захисту. У них не працю­вали фахові соціальні працівники і не застосовували етичних та професійних стандартів соціальної роботи.

Ці заклади успадкувала система соціальних служб сучасної України. У 90-ті роки XX ст. почався розвиток системи нестаціонарних закладів для людей похилого віку, людей із функціональними обмеженнями, молоді, сімей, а також сімейних форм догляду за дітьми, які за­лишилися без батьківського піклування.

2. Державні соціальні служби.

Тепер в Україні на роботу з людьми похилого віку зорієнтовані такі державні заклади:

—територіальні центри з обслуговування самотніх непрацездатних громадян похилого віку та інвалідів (спеціальна державна установа, яка надає за місцем проживання до 40 видів послуг пенсіонерам, інвалідам, самотнім, непрацездатним та іншим соціально незахи-щеним громадянам вдома, у закладах стаціонарного, тимчасового і денного перебування);

—будинки-інтернати загального профілю для гро­мадян похилого віку та інвалідів (стаціонарна соціаль­но-медична установа загального типу для постійного проживання громадян похилого віку, ветеранів війни та праці, інвалідів, які потребують стороннього догля­ду, побутового і медичного обслуговування);

—спеціальні будинки-інтернати для громадян по­хилого віку та інвалідів (стаціонарна соціально-медич­на установа, призначена для постійного проживання осіб похилого віку, переважно з числа особливо небез­печних рецидивістів та інших осіб, за якими відповіднодо чинного законодавства встановлено адміністратив­ний нагляд, інвалідів і громадян похилого віку з ко­лишніх засуджених, які потребують побутового, медич­ного обслуговування і цілеспрямованого виховного впливу, а також для громадян, яких за рішенням місце­вих органів виконавчої влади переводять з інших інтер­натних установ загального типу за систематичне пору­шення громадського порядку, вживання алкоголю, ток­сичних препаратів, за бійки тощо);

—геріатричні пансіонати (стаціонарна медико-соці-альна установа для проживання осіб з вираженими ві­ковими порушеннями психіки, підтвердженими вис­новком лікувально-консультативної комісії органів охорони здоров'я);

—пансіонати для ветеранів війни та праці (установи інтернатного типу підвищеної комфортності);

—спеціальні житлові будинки для ветеранів та пен­сіонерів. Функціонально вони є проміжною ланкою між стаціонарним доглядом і доглядом у громаді. Ці закла­ди працюють, як закордонні будинки компактного про­живання, але розраховані на значно більше мешканців і не орієнтовані на їх активну участь в управлінні бу­динком. Певною мірою розв'язуючи соціально-побутові та соціально-медичні проблеми людей похилого віку, вони не цілком враховують сучасне розуміння старості як активного етапу в житті людини та право людей по­хилого віку на інтеграцію в суспільство.

Особливо необхідним в Україні є створення нових державних соціальних і соціально-медичних служб для людей похилого віку: будинків компактного проживан­ня (для 12—15 осіб), будинків тимчасового проживання (наприклад, на зимовий період 10—15 осіб), хоспісів (служб медико-соціальної допомоги термінально хво­рим), реабілітаційних центрів для тих, хто зазнав насил­ля у сім'ї, кризових центрів, клубів за інтересами тощо.

Дорослі особи з функціональними обмеженнями за­лежно від віку і стану можуть користуватися послугами державних соціальних служб. Інвалідів дорослого віку можуть обслуговувати територіальні центри чи будинки-інтернати. Загалом, принципи функціонування системи соціального захисту в останні роки зазнали незначних змін, що передусім спричинено фінансовими обмеження­ми. Дотепер вона зорієнтована на можливості інтернат­них закладів, а не на потреби інвалідів. Однак у розвину­тих країнах проживання інваліда в стаціонарному (рези-дентному) закладі вважають доцільним лише за немож­ливості створення умов для його догляду на рівні грома­ди — у біологічній чи фостерній (прийомній) сім'ї або не­залежного проживання (індивідуального, групового) із соціальною підтримкою і соціальним супроводом.

Як і кілька десятиліть тому, люди із проблемами психічного захворювання перебувають у психоневро-тичних інтернатах — спеціалізованих стаціонарних ме-дико-соціальних закладах, що забезпечують їхнє по­стійне проживання, догляд і медичне обслуговування.

Останніми роками створено мережу державних реа­білітаційних закладів, зокрема Всеукраїнський та між­регіональні центри професійної реабілітації інвалідів. Оскільки реабілітація інвалідів передбачає здійснення медичних, психологічних і педагогічних заходів, необ­хідне створення державних соціальних служб, які б адаптували до українських умов європейські моделі психосоціальної консультативної допомоги індивідам з особл