Система естетичних і духовних відносин

Література й мистецтво як складові культурного простору

Усе те, що називається в естетиці естетичними відносинами, обертається навколо одного питання - що є краса? Гегель узагалі обмежував предмет естетики прекрасним у мистецтві. Краса - становий хребет усіх естетичних відносин. Природно, що ми розглядатимемо тут цю проблему лише в рамках і завданнях, що мають відношення до теми реальності людини в цивілізаційному та культурному просторі.

Є безліч відповідей на питання, що таке краса. Усі їх можна умовно розподілити на два роди відповідей: краса, властива природі (знамениті „природники") і краса, властива соціуму (не менш знамениті „громадські дослідники"). На Сході говорять: „У пустелі краси немає - краса в душі араба". Якщо суворо дотримуватися цієї східної мудрості, то ми ніколи не зрозуміємо, що таке краса, ми прийдемо до естетичного релятивізму, коли кожен кулик вважатиме гарним саме своє болото. Таке розуміння краси виправдує будь-яке неподобство, стирає грань між прекрасним і потворним. Не менш безнадійною справою виявляється шукання краси в природі. Такі агукання вимагають аналізу, а всякий аналіз призводить до того, що краса сиплеться, як пісок крізь пальці кожного, хто хоче взяти в руки й „пощупати красу". Красу можна тільки відчути. Краса - це почуття краси, що викликає в людини й внутрішньо, і зовні цілу гаму позитивних емоцій і почуттів. Під позитивним ми в цьому випадку розуміємо все те, що сприяє самозбереженню й саморозвитку людини й людського в ній. Нам здається, що краса як почуття, як відчуття виникає внаслідок Зустрічі. Якщо світ створений, і Творець побачив, створивши цей світ, що це добре (Красиво!?), і якщо ми носимо в собі образ Творця, то виникає можливість Зустрічі, можливість упізнавання людиною в навколишньому світі божественного. Зустрічатися з красою людині треба досить обачно, оскільки краса може нести в собі зовсім іншу суть - „краса суєтна".

Треба пам'ятати, що справжня краса „дарована Богом тваринним істотам для того, щоб, бачачи її, ми свій дух зводили до пізнання Творця". Ця радість упізнавання і є те прекрасне почуття, що в естетиці називається красою.

Найважливіше в цьому почутті полягає в тім, що це почуття, почуття краси, абсолютно безкорисливе, позаутилітарне, позапрагматичне. Ми розглядаємо натюрморт, написаний голландським майстром, зовсім не для того, щоб за ним скласти рецепт для куховарської книги, та й навряд чи нормальній людині спаде на думку ілюструвати куховарську книгу як втілення утилітарності репродукціями великих голландських або українських майсірів живопису. Метою тут є переживання відчуття краси як такої. Емоції, пов'язані з красою, - спочатку тільки побічний результат звичайного, ми б навіть сказали, вульгарного, процесу слухання або бачення. Але поступово ці побічні результати накопичуються й стають головними. Людина починає бачити в речах засіб отримання емоцій і почуттів краси. Таким чином, алгоритм краси як особливий алгоритм активного буття внутрішньої й зовнішньої людини з мети, якою вона з'являється людині в просторі цивілізації, перетворюється в засіб. На гребені переживань краси людина рве свою утилітарну залежність від речей, знаходить здатність милуватися світом безкорисливо. У цьому, якщо хочете, практичне значення естетичних відносин, сама їх суть. Звичайно, тут треба зробити низку істотних застережень. По-перше, коли ми найчастіше говоримо про практичне значення естетичних переживань, то міркуємо, виходячи з логіки цивілізації. Насправді, переживання краси є радість упізнавання, радість збігу божественного в людині з божественним у світі. Це те саме, що радість дитини щойно купленому велосипеду. Радість від краси є радість відчуття світу, спорідненого з тобою, відчуття світу, як дому, відчуття радості людини, яка знову повернулася в рідний дім після тривалої відсутності: це - мій рідний дім! Ще раз наголосимо, що це відчуття є природним для людини, і тому воно абсолютно безкорисливе, як безкорисливе відчуття людиною свого устрою: ми так влаштовані, це є природна даність.

По-друге, відчуття краси притупляється багатьма обставинами, головними з яких є цивілізаційні імпульси, що намагаються зважити красу на ціннісних терезах гривень, рублів або доларів. Цивілізація не терпить такої властивості людини, як уміння насолоджуватися безкорисливо, як насолоджується мати видом свого дитяти, як радіє дитина, яка побачила свою матір. Цивілізація намагається відразу ж довідатися про ціну такої радості. І таке питання відразу вбиває красу. Тому що, як говорив Рабіндранат Тагор: „Якщо ми почнемо аналізувати статую, то одержимо глину й не пізнаємо радості скульптора, який створив її'. У прагненні зберегти радість від зустрічі з красою людина розвиває в собі цілу гаму естетичних почуттів, які в естетиці позначаються як прекрасне - потворне, трагічне - комічне, піднесене - низинне й так далі. Але все, що пов'язане з переживанням і трагічного, і комічного, втрачає зміст у відсутності краси.

По-третє, переживання краси має ще один „практичний", з позиції цивілізації, зміст. За законами краси поети й художники будують особливий світ - світ літератури й мистецтва. Через цей світ пролягає найпряміший шлях до зустрічі з красою. „Краса мистецтва є красою, породженою й відродженою на ґрунті духу". Створення художніх творів підкоряється власним законам. Досвід такого створення відбито в естетичних роботах про композицію, художній літературній критиці й у безлічі