Українська діаспора

ВСТУП

Українська діаспора являє собою досить численну групу - більш 7 млн. українців проживають у колишніх радянських республіках і до 5 млн. - у далекому зарубіжжі.
У Східній Словаччині живуть русини, у Польщі після насильницьких виселень і розселень - сильно асимільовані українці, у Білорусії - украинці-поліщуки. Українська діаспора є в Канаді, США і т.д.
Загальна чисельність російських українців складає 4 379 690 чоловік. Найбільше число українців проживає на Кубані (до 47%), у Тюменській області - до 800 тис., у Воронезькій, Брянській, Омській областях , Ставропольському і Приморському краях. У Молдові проживають 600,4 тис. українців, що складає 13,8% населення республіки. У Росії є культурна автономія українців на чолі з Руденко-Десняком (керівництво автономії займає праволіберальні позиції, а сам Руденко-Десняк у 1995 році балотувався в Державну думу РФ за списком "Демократичний вибір Росії - Об'єднані демократи").
У 1991 році уряд Республіки Молдова прийняв постанову "Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури в республіці", а також здійснило ряд кроків для забезпечення мирного вирішення придністровського конфлікту, але проте питання про українське населення в Молдові виникає практично на всіх переговорах міждержавного рівня. У Білорусі питання про збереження етнічності українців-поліщуків також поставлений на державному рівні. Українська діаспора в Польщі не так велика і складає близько 300 тис. чоловік. Українські діаспори є також у Східній Словаччині і Румунії. У країнах далекого зарубіжжя українські діаспори існують у Канаді (більш 1 млн. чоловік), США, Великобританії і Німеччині, у даний момент українська громада організовується в Еквадору . З найбільш великих організацій української діаспори можна відзначити Український державницький фронт (Великобританія), Український державницький фронт країн Бенілюксу, Європейський конгрес українців, Лігу українців і Лігу українок Канади, українсько-американську організацію "Воля".
Політичною організацією, найбільше тісно зв'язаної з українською діаспорою на Заході , є КУН (Конгрес українських націоналістів). Його очолює Ярослава Стецько, що до свого повернення в Україну вважалася одним з лідерів діаспори. Також з діаспорою зв'язаний ще ряд менш значних правонаціоналістичних партій.
Українська влада покладала особливі надії на українців далекого зарубіжжя в перші роки становлення української державності. Орієнтація на діаспору в основному відстоювалася західноукраїнською політичною елітою, що прийшла до управлінських важелів і практично контролювала міжнародну діяльність, духовне і культурне життя країни.
Однак надії на значні інвестиції, приплив західних капіталів в українську економіку не виправдалися через економічну і політичну слабість української діаспори. У той же час слід зазначити, що досить багато зроблено на засоби української діаспори: відкриті посольства і представництва України, зроблена гуманітарна допомога, особливо навчальною літературою і медикаментами і т.д.
Україна здійснює політику у відношенні своєї діаспори, дотримуючи принципу недоторканності границь і цілісності держав. На жаль, на сьогоднішній день українська держава не має достатніх фінансових засобів , щоб задовольнити всі прохання, що надходять від українського населення зарубіжжя, про повернення в Україну.

1. Чотири хвилі української еміграції

Українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора жила Україною, діаспора виховувала дітей на українських ідеях, діаспора мріяла про незалежну Україну. Традиційно історики розглядають чотири хвилі української діаспори.

І хвиля

1861-й вважається роком початку масової імміграції українців, яка тривала до 1914 року і привела за океан понад 180 тисяч українців. Переважну більшість становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Головні причини виїзду за океан - перенаселення, безземелля й безробіття. Людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років.
Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". Основна маса іммігрантів не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми.

Заснували українські школи для дітей. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910- го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Канадський уряд пішов назустріч іммігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українськ