Реформування церковного суду

Зміст

Вступ

1. До питання реформування церковного суду Руськоїправославної церкви наприкінці синодального періоду(кінець ХІХ ст.. – початок ХХ ст..)

Висновки

Використана література

Вступ

Протягом усієї історії Росії відносини держави та православної церкви характеризувалися досить глибоким взаємопроникненням. Церковна реформа Петра І ввела Руську Православну Церкву до складу державного апарату Російської імперії.

Проблеми церковного судочинства у Російській імперії вивчали відомі вчені, серед яких М. Аксаков, О. Дмит-рієвський, П. Астров, та церковні діячі — архієпископ Митрофан (Крас-нопольський), митрополит Сергій (Страгородський) та митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський).

Мета написання реферату – розкриття теми «До питання реформування церковного суду Руської православної церкви наприкінці синодального періоду (кінець ХІХ ст.. – початок ХХ ст..)».

1. До питання реформування церковного суду Руської православної церкви наприкінці синодального періоду (кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.)

Віхою в історії Російської імперії була Судова реформа 1864 р. Основними принципами, закладеними в реформу суду, були всестановий характер судочинства, незалежність суду від адміністрації, незмінність суддів, рівність усіх перед законом та судом, гласність, змагальність, право на захист, участь громадськості у здійсненні правосуддя. Питання про те, чи можливо застосовувати ці принципи у церковному судочинстві, чи відповідають вони церковним правилам, стало предметом обговорення у церковному середовищі.

Зрозуміло, що архієреї не бажали підпорядковувати церковний суд реформованому світському суду: адже за Судовим статутом 1864 р. навіть за такі службові злочини, як підробка, розтрата церковного майна, видача неправдивих духовних метрик тощо духовних осіб притягали до світського суду. Але розуміючи, що церковний суд не повинен підкорятися «світу», єпископи ніколи не забували, що він потребує кардинального реформування.

Церковна реформа на початку XX ст. втілювалася на практиці і проблема реформування церковного суду почала активно обговорюватися у суспільстві [2,с. 45].

Потреба реформування церковного суду формально виникла через необхідність узгодження судових статутів 1864 р. з іншими правовими нормами, чинними на території Російської імперії. Але узгодження було проведене не спочатку, коли судові статути щойно розроблялись. У результаті нова судова система суперечила існуючим до того церковним судам, повноваження яких не були переглянуті.

Статути 1864 р. не передбачали участі представників церкви у проведенні слідства та в судовому засіданні у справах із звинуваченням духовних осіб, під час проведення попереднього слідства у справах проти кліриків, обвинувачених неправдиво. Також не передбачалося погодження з єпархіальною владою вироків, за якими духовні особи позбавлялися усіх майнових прав. Судді повинні були лише повідомляти про це єпархіальну владу. Слідчі акти проти кліриків та монахів, яких судили за участю присяжних засідателів, після закінчення слідства прокурор надсилав єпархіальному начальству для ознайомлення. У разі потреби вирок надсилався до єпископа для зняття із засуджених сану. Таке становище змусило архієреїв стати на захист власних інтересів.

У 1865 р. обер-прокурор Святійшого Синоду граф О. Толстой ініціював обговорення питання про реформування церковного суду згідно з новими тенденціями у вітчизняній юриспруденції. При цьому він прагнув посилити світські засади в церковному суді, повністю ігноруючи канонічне право та церковну традицію. Єпископат виступив категорично проти пропозиції графа, його проект було відхилено [5,с. 24].

Влітку 1905 р. обер-прокурор Святійшого Синоду К. Победоносцев, бажаючи заручитися підтримкою єпископату у своєму протистоянні членам Святійшого Синоду, запропонував архієреям для обговорення питання про реформування церковного суду. Відповіді більшості єпископів однозначно свідчили про те, що церковний суд, який існував на початку XX ст., не відповідав ні канонічним вимогам, ні тогочасним вимогам, які ставилися до світського судочинства [7,с. 17]. Піддавалася критиці зайва централізація церковного судочинства, адже на розгляд вищої єпархіальної влади (єпископа та духовної консисторії), як і раніше, подавалися всі справи без винятку. Нижчої інстанції для менш важливих справ не було. І в XX ст. в особі єпархіального архієрея поєднувалися усі судові функції: обвинувальна, слідча та судова. Остаточний розгляд та вирішення справи зводилися лише до підведення підсумків та формальних узаконень, що підходили до конкретного випадку. Строків для оскарження рішень не було.

Архієреї заявляли, що церковний суд повинен мати стійкі принципи, засновані на канонічних правилах та постановах Вселенських Соборів. Визнавалося важливим точно встановити, які злочини підлягають суду церковному, а які — світському [3,с. 79]. Деякі ієрархи підкреслювали, що до церковного суду можна притягувати всіх членів церкви — і мирян, і кліриків. Мирян — у разі скоєння проступків та злочинів проти віри, моральності та статутів церкви, кліриків — за те саме, а також за вчинення посадових злочинів. Необхідно, щоб судова влада, суд перебували в руках єпархіального єпископа — і для охорони зовнішнього порядку, і для виховання моральності кліру і мирян. Суд має бути гласним, відкритим, змагальним. У церков