Іудаїзм як найдавніша релігія світу

Іудаїзм – одна з найдавніших монотеїстичних релігій світу , яка з невеликими змінами функціонує і до тепер і є національною релігією євреїв. Ця релігія відіграла особливу роль у розвитку багатьох релігійних течій і напрямків, стала першоосновою двох світових релігій – християнства та ісламу. Іудаїзму належить виняткова роль в історії єврейського народу, коли в умовах втрати ним державності й території релігія стала засобом збереження національної ідентичності [4; 125].

У вузькому тлумаченні під іудаїзмом розумілася релігія, яка виникла на межі ІІ-І тис. до н.е. серед єврейських племен. У ширшому розумінні – це комплекс правових, морально-етичних, філософських і релігійних уявлень, які протягом майже трьох тисячоліть визначали устрій і спосіб життя євреїв.

Ще на ранній стадії свого становлення іудаїзм вийшов за межі духовної сфери і активно втрутився у суспільно-політичну практику. Структура іудаїзму стає розгалуженою і включає щонайменше сім основних елементів: 1) вчення про Бога, сутність всесвіту та людини; 2) шанування Святого письма – Тори; 3) зведення релігійних законів, які охоплюють також галузь світського права; 4) порядок виконання релігійного ритуалу; 5) систему релігійних інститутів; 6) комплекс морально-етичних відносин; 7) концепцію богообраності народу Ізраїлю і його месіанського призначення [6; 28].

Індуїзм сформувався на основі стародавніх єврейських вірувань і культів і, як монотеїстична релігія, був проголошений декретом царя Йосія у 621 р. до н. е. згідно цієї реформи єдиним, всемогутнім Богом стає верховний Бог юдеїв. Яхве на давньоєврейській мові означає «Господь» або «сущий, той що існує». Тому Яхве – це не стільки ім’я Бога, як титул, бо у юдеїв називати Бога по імені вважалося великим гріхом (боже ім’я непізнане).

Єврейські племена належали до західної семітської групи скотарів-кочовиків, які у ХІІІ ст. до н. е. переселились із північномесопотамських степів у Палестину. З історії відомо, про завоювання євреїв Єгиптянами і про визволення їх із «Єгипетського полону». Цю подію пов’язують із біблійним пророком Мойсеєм, під проводом якого євреї повернулись до Палестини у Ханаан (обітовану землю). Вони перейшли до землеробства і стали посередниками в торгівлі між різними народами. В кінці ХІ ст. до н. е. засновується Ізраїльське царство, провідну роль в якому відігравало плем’я Юди (юдеїв), що поклонялися богу Яхве [4; 125].

Основи віровчення іудаїзму викладені у Танаху (Старий заповіт) та Єрусалимському і Вавилонському Талмудах. Віровчення це сформувалось в античній іудеї, де було складено його Священне Писання. Визначну роль у цьому процесі відіграли фарисеї, які продовжили розвиток віровчення після руйнації Храму. Раббі Іоханан Бен-Заннай, який зумів врятуватися з обложеного римськими військами Єрусалиму, після його падіння заснував у м. Явне школу, яка стала духовним центром прихильників іудаїзму. Саме там був складений перший збірник коментарів до Танаха, названий Мішною.

Мішна стала головним предметом вивчення, удосконалення та подальших коментарів і в палестинських і в вавилонських школах. Інтелектуальна діяльність багатьох поколінь вчених обумовлювала появу Гемари (завершення). Разом з Мішною Гемара утворила Талмуд, що містить багатий матеріал, що охоплює буквально всі сфери іудейської релігії та етики. Це моральні міркування, афоризми життєвої мудрості, метафізичні ідеї, історичні і легендарні оповіді з біблійної історії, мрії про майбутнє євреїв, а також багато зауважень, що часто є результатами рідкісної спостережливості в геометрії, медицині, філософії, астрономії [1; 361].

Основою іудаїстського віровчення являється послідовний монотеїзм, який не допускає компромісів. Це виражено в іудейському символі віри «Шема», який розпочинає богослужіння: «Слухай, Ізраїлю, Господь наш Бог, Господь один!» Божа воля відкривається людині через слово Бога, виражене в законі – Торі і словах пророків.

В біблійний період центром іудаїзму був Єрусалимський Храм, де за приписами Тори здійснювалося щоденне жертвопринесення. В період вавилонського полону, коли перший Храм був зруйнований, місце жертвопринесень було зайняте молитвою, для звершення якої євреї стали збиратися довкола окремих учителів – знавців Тори (раббі). Так виникли іудейські молитвенні об’єднання – синагоги. Для звершення публічного богослужіння необхідна присутність не менше 10 євреїв чоловічої статі, які досягли релігійного повноліття (13- річного віку). Згідно з традицією місця для жінок в ортодоксальних синагогах відділялися перегородкою, оскільки, в іудаїзмі жінка вважається релігійно неповноцінного. В той же час в реформованих синагогах чоловіки і жінки моляться разом. Іудаїстське богослужіння складається з загальних і індивідуальних молитов, читання Тори, і виконанні релігійних пісне співів. Святковим богослужінням відповідають особливий чин і порядок релігійних дій. В число синагогального богослужбового персоналу крім хазана (кантора), входять: маггид (проповідник), читець Тори, шойхет (різник, який здійснює ритуальний забій тварин); сойфер – переписувач Тори , шамаш - адміністратор. В іудаїзмі відсутній жорсткий ієрархічний інститут Церкви.

В іудаїзмі прийняті 3 обов’язкові щоденні богослужіння, які здійснюються як публічно – в синагогах, так і індивідуально – вдома. Це шахарит (ранкове), минже (денне); маарив (вечірнє). В суботу і свята читається також особлива молитва мусаф – в пам'ять про храмове жертвопринесення. Зважаючи на те, що