Періодизація особистісного розвитку згідно концепції Еріка Еріксона

ПЕРІОДИЗАЦІЇ ОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ ЗІГДНО КОНЦЕАЦІЇ ЕРІКА ЕріксонА

Уявлення про особистість у різних концепціях і теоріях дуже різні. Однак, в останні десятиліття підсилюється тенденція до інтегрованого, цілісного розгляду особистості з позицій різних теорій і підходів, і тут намічається також інтегративна концепція розвитку, що приймає до уваги погоджене, системне формування і взаємозалежні зміни всіх тих сторін особистості, акцент на яких робився в руслі різних теорій і підходів. Однією з таких концепцій стала теорія, що належить американському психологу Е.Еріксону, у якій, більш ніж в інших, дана тенденція виявилася вираженою.

Е.Еріксон у своїх поглядах на розвиток дотримує так називаного епігенетичного принципу: генетичної зумовленості стадій, що у своєму особистісному розвитку обов'язково проходить людина від народження до кінця своїх днів. Становлення особистості в концепції Е.Еріксона розглядається як зміна етапів, на кожнім з яких відбувається якісні зміни внутрішнього світу людини і радикальна зміна її відносин з оточуючими людьми. У результаті цього вона як особистість здобуває щось нове, характерне саме для даного етапу розвитку, що зберігається в неї протягом всього життя.

Е.Еріксон вважає, що розвиток особистості відбувається протягом усього життя людини. Він виділив вісім стадій психосоціального розвитку особистості.

1 стадія – орально-сенсорна. Перша психосоціальная стадія охоплює перший рік життя. За Еріксоном, у цей період наріжним каменем формування здорової особистості є загальне почуття довіри; інші вчені називають ту ж саму характеристику "упевненістю". Це почуття визначеності лише частково усвідомлюється в період дитинства.

Згідно Еріксону, ступінь розвитку в дитини почуття довіри до інших людей і світу залежить від якості одержуваної нею материнської турботи. Матері формують почуття довіри у своїх дітей завдяки такому поводженню, що по своїй суті складається з чуйної турботи про індивідуальні потреби дитини і виразного відчуття того, що вона сама - та людина, якій можна довіряти, у тім розумінні слова довіра, що існує в даній культурі стосовно до даного стилю життя. Завдяки цьому в дитини закладається основа для почуття "усе добре", для появи почуття тотожності; для становлення тим, ким вона стане, відповідно до надій інших.

Таким чином, почуття довіри не залежить від кількості їжі чи від проявів батьківської ніжності, скоріше воно зв'язано зі здатністю матері передати своїй дитині почуття упізнаваності, сталості і тотожності переживань. Діти повинні довіряти не тільки зовнішньому світу, але також і світу внутрішньому, вони повинні навчитися довіряти собі й особливо повинні придбати здатність до того, щоб їхні органи ефективно справлялися з біологічними спонуканнями.

Питання про те, що є причиною першої важливої психологічної кризи, глибоко проаналізоване Еріксоном. Він зв'язує цю кризу з якістю материнського догляду за дитиною - причиною кризи є ненадійність, неспроможність матері й нехтування дитиною. Це сприяє появі в дитини психосоціальної установки страху, підозрілості і побоювань за своє благополуччя. Дана установка спрямована як на світ у цілому, так і на окремих людей; вона буде виявлятися у всій своїй повноті на більш пізніх стадіях особистісного розвитку. Еріксон також вважає, що почуття недовіри може підсилитися тоді, коли дитина перестає бути для матері головним центром уваги; коли мама повертається до тих занять, що залишила на час вагітності (скажемо, відновляє перервану кар'єру чи народжує наступну дитину).

Адекватне розв'язання кризи довіри має важливі наслідки для розвитку особистості дитини надалі. Зміцнення довіри до себе і до матері дає можливість дитині переносити стани фрустрації, що він неминуче буде переживати протягом наступних стадій свого розвитку.

2 стадія - раннє дитинство. Придбання почуття базальної довіри підготовляє ґрунт для досягнення певної автономії і самоконтролю, уникання почуттів сорому, сумніву і приниження. Цей період продовжується протягом другого і третього років життя. До настання цієї стадії діти майже цілком залежать від людей, що піклуються про них. Однак, оскільки в них швидко розвивається нервово-м'язова система, мова і соціальна вибірковість, вони починають досліджувати своє оточення і взаємодіяти з ним більш незалежно. Особливо вони пишаються своїми тільки що виявленими локомоторними навичками й усе хочуть робити самі (наприклад, умиватися, вдягатися і їсти). Ми спостерігаємо в них величезне бажання досліджувати предмети і маніпулювати ними, а також установку стосовно батьків: "Я сам" і "Я - те, що я можу".

З погляду Еріксона, задовільне розв'язання психосоціальної кризи на цій стадії залежить насамперед від готовності батьків поступово надавати дітям свободу самим здійснювати контроль над своїми діями. Коли батьки постійно надмірно опікують дитину чи залишаються глухими до її потреб, у неї з'являється або почуття сорому перед іншими, або сумніву у своїй здатності контролювати навколишній світ і володіти собою. Замість того, щоб бути упевненими в собі і ладити з оточенням, такі діти думають, що інші пильно їх розглядають, відносяться з підозрою і несхваленням; або ж вони вважають себе зовсім нещасливими. У них слабка "сила волі" - вони пасують перед тими, хто над ними головує чи їх експлуатує. У результаті формуються такі риси, як непевність у собі, приниженість і слабовілля.