Психологія свідомості. Питання про природу душі: душа як особлива сутність

Психологія свідомості. Питання про природу душі; душа як особлива сутність

Психологія зародилася в надрах філософії, і перші уявлення про її предмет зв'язувалися з поняттям «душа». Практично всі древні філософи намагалися виразити за допомогою цього поняття саме головне, сутнісне, початок будь-якого предмета живої (а іноді й неживої) природи, розглядаючи її як причину життя, подиху, пізнання й т.п.

Питання про природу душі вирішувався філософами залежно від приналежності їх до матеріалістичного або ідеалістичного табору.

Так, Демокрит (460-370 р. до н.е.) уважав, що душа - це матеріальна речовина, що складається з атомів вогню, кулястих, легких і дуже рухливих. Всі явища життя Демокрит намагався пояснити фізичними й навіть механічними причинами. Так, на його думку, душа одержує відчуття від зовнішнього миру завдяки тому, що її атоми приводяться в рух атомами повітря або атомами, безпосередньо «стікаючими» від предметів. Матеріалізм Демокрита носив наївний механістичний характер.

Набагато більш складне уявлення про душу розвив Аристотель (384-322 р. до н.е.). Його трактат «Про душу» - перший спеціально психологічний твір, що протягом багатьох століть залишався головним посібником із психології. Сам Аристотель по праву вважається засновником психології, як, втім, і цілого ряду інших наук.

Аристотель заперечував погляд на душу як на речовину. У той же час він не вважав за можливе розглядати душу у відриві від матерії (живих тіл), як це робили філософи-ідеалісти. Для визначення природи душі він використовував складну філософську категорію «ентелехія», що означає існування чогось.

«...Душа, - писав він, - є сутність у змісті форми природного тіла, що володіє життям. Сутність же (як форма) є ентелехія; стало бути, душа є ентелехія такого тіла». Один образ добре допомагає зрозуміти зміст цього визначення. «Якби око було живою істотою, - пише Аристотель,то душею його був б зір». Отже, душа є сутність живого тіла, «здійснення» його буття, так само як зір - сутність і «здійснення» ока як органа зору.

Аристотель заклав глибокі основи природничо-наукового підходу до вивчення психіки. Радянський філософ В.Ф. Асмус характеризує його як «справжнього батька майбутньої матеріалістичної психології». Головна функція душі, по Аристотелю, - реалізація біологічного існування організму. Потрібно сказати, що таке уявлення закріпилося згодом за поняттям «психіка»: з погляду матеріалістичного природознавства психіка з'явилася одним з факторів еволюції тваринного миру. Що ж стосується поняття «душа», то воно усе більше звужувалося до відбиття переважно ідеальних, «метафізичних» і етичних проблем існування людини. Основи такого розуміння душі були закладені філософами-ідеалістами, і насамперед Платоном (427-347 р. до н.е.).

Коли говорять про Платона, те відразу ж з'являється на сцені ім'я іншого знаменитого античного філософа - Сократа (470-399 р. до н.е.). Чому ці два імена з'являються разом?

Справа в тому, що Платон був учнем Сократа, а Сократ не написав ні одного рядка. Він був філософом, що проповідував власні погляди усно, у формі бесід. Свої дні він проводив у тім, що ходив по вулицях Афін, сидів на ринковій площі й розмовляв з людьми, людьми дуже різними. Це були й прості городяни, і приїжджі філософи, і його власні учні.

У двадцятилітньому віці Платон зустрів Сократа, і ця зустріч перевернула його життя. Він залишався із Сократом до самої його смерті, тобто приблизно 7-8 років. Згодом всі твори Платона були написані у формі діалогів, де головна діюча особа - Сократ. Так і залишилося невідомим, яка частина ідей, які ми знаходимо в Платона, належить йому, а яка - Сократові. Швидше за все, у текстах Платона органічно з'єдналися погляди обох цих великих філософів.

У текстах Платона ми виявляємо погляд на душу як на самостійну субстанцію; вона існує поряд з тілом і незалежно від нього. Душа - початок незриме, піднесене, божественне, вічне. Тіло - початок зриме, низинне, минуще, тлінне.

Душа й тіло перебувають у складних взаєминах один з одним. По своєму божественному походженню душу покликана управляти тілом, направляти життя людини. Однак іноді тіло бере душу у свої окови. Тіло роздираємо різними бажаннями й страстями. Воно піклується про їжу, піддано недугам, страхам, спокусам. Війни й сварки відбуваються через потреби тіла. Воно заважає також чистому пізнанню.

У поглядах на те, як душа й тіло пов'язані з пізнанням, яскраво проявляється ідеалізм Платона (він родоначальник об'єктивного ідеалізму).

Платон постулює споконвічне існування миру ідей. Цей мир ідей існує поза матерією й поза індивідуальною свідомістю. Він являє собою сукупність абстрактних ідей - ідей про сутності предметів зовнішнього миру. Існують ідеї чесноти взагалі, краси взагалі, справедливості взагалі. Те, що відбувається на землі в повсякденному житті людей, є лише відбиття, тінь цих загальних ідей. Щире пізнання є поступове проникнення в мир ідей. Але для того щоб прилучитися до нього, душа повинна звільнитися від впливу тіла. У всякому разі вона не повинна сліпо довіряти показанням органів почуттів. Щире знання досягається тільки шляхом безпосереднього проникнення душі в мир ідей.

Зі свого уявлення про душ Платон і Сократ роблять етичні висновки. Оскільки душа - найвище, що є в людині, вона повинна піклуватися про її здоров'я набагато більше, ніж про здоров'я тіла. При смерті душа розстається з тілом, і залежно від того,