Соціалістична Ліга Нового Сходу

Соціалістична Ліга Нового Сходу – одна із міжнародних організацій, що функціонувала у Празі на протязі 1927–1930‑х років завдячуючи зусиллям українських, російських і білоруських соціалістів: Микити Шаповала, Никифора Григорієва, Миколи Мандрики, Віктора Чернова, Віссаріона Гурєвіча, Григорія Шрейдера, Тамаша Гриба, Василя Захарки, Петра Кричевського та інших. Згодом до складу організації, поділяючи її мету та завдання, спрямовані на «мирне врегулювання національного питання на Сході Європи», приєдналися діячі Вірменського революційного союзу «Дашнакцютун» (Н. Нікогосян, О. Акінян, Е. Айрапецян, Н. Бадалян) та Єврейського «Паалей Ціон» – Соломон Гольдельман і Хаїм Житловський. Епізодично в діяльності Ліги брали участь діячі празької філії Грузинської соціал-демократичної партії, Націонал-демократичної партії горців Північного Кавказу, Кубанської громади.

Починаючи з жовтня 1926 року й на протязі дванадцяти місяців по тому, на спільних засіданнях, які відбувалися практично щотижнево, в процесі обмірковування питань координації спільної діяльності соціалістичних сил щодо ідеологічного протистояння більшовизму та фашизму, під час дискусій та обговорень, поступово випрацьовувалася політична платформа організації та завершувався процес її організаційного оформлення. Так, згідно з узгодженим статутом та його основними положеннями, Ліга оголошувалася персональним (поосібним) об'єднанням представників соціалістичних партій, які ставлять перед собою мету «створити таку морально-політичну атмосферу, що була б конче необхідною та доцільною для врегулювання національного питання в Східній Європі». Зауважимо: питання «поосібності» було вимушеним для організаторів. Пояснювалося все негативною позицією Робітничого Соціалістичного Інтернаціоналу в ставленні до СЛНС. Окремим параграфом в статуті було занотовано й інше: членами Соціалістичної Ліги можуть бути не тільки представники народів, «які в силу історичних обставин опинилися в складі Радянського Союзу, але й тих, які межують із кордонами останнього,» (Фінляндія, Польща, країни Балтії), а також представники тих народів, «культурно-господарське життя яких тяжіє до аграрного Сходу». Цей параграф з часом був поглиблений пропозицією українських соціалістів приймати до лав організації тільки тих «народних представників», які є соціалістами за переконанням.

Стосовно політичної платформи Соціалістичної Ліги, як складової частини статуту. В її основі, опрацьованій спеціально створеною комісією, обстоювалася думка, що реальною умовою врегулювання національного питання в Східній Європі є визнання рівноправності націй, їхнього невід'ємного права на самовизначення аж до повної незалежності та демократизація міжнародних відносин. Окремо були включені положення про незалежність та захист національних меншин, про політичну сутність соціалістичного інтернаціоналізму, про організацію плебісциту у випадку оголошення суверенітету, про пропорційну ліквідацію боргів у випадку розподілу загальнодержавної власності, про вирішення суперечливих міжнародних і міжнаціональних конфліктів.

В політичній програмі СЛНС акцентувалась увага і на обстоюванні ідеї створення на теренах колишнього СРСР «вільного союзу нових національних держав» («трудових республік») на основі ряду певних принципів, таких як: 1) проведення солідарної та консолідованої міжнародної політики; 2) взаємної гарантії суверенітету суб'єктів союзу, шляхом підписання загальної й обов'язкової для всіх сторін військової конвенції; 3) взаємної гарантії прав національних меншин, завдяки підписанню міжнародного статуту, в котрому чітко окреслювався б правовий статус останніх; 4) міцне економічне («народно-господарське») та фінансове співробітництво; 5) створення митного та тарифного союзів; 6) вирішення зовнішніх та внутрішніх проблем, насамперед власними силами; 7) створення союзного трибуналу для вирішення серйозних міждержавних й міжнаціональних суперечок.

Вагомими умовами здійснення окреслених завдань повинні були стати пробудження політичної активності соціалістичних антибільшовицьких сил як на еміграції, так і в СРСР; створення єдиного соціалістичного фронту; викриття сутності «білого» й «червоного» імперіалізму, великодержавності та шовінізму. Пропонувалося навіть створити міжнародну комісію з представників європейських соціалістичних партій з морально-юридичної експертизи Ризького мирного договору 1921 року як «ганебного акту» порушення цілісності економічного й національно-культурного життя українського й білоруського народів.

Паралельно з комісією, яка займалася розробкою програмових положень, було створено й так звану «Ініціативну групу СЛНС», яка влітку 1927 р. зосередила увагу на розробці «Декларації до трудящих усіх націй». У цьому програмовому документі було проаналізовано, по-перше, тогочасну політичну міжнародну ситуацію в Європі, по-друге, визначено політичну лінію Ліги – ідейне несприйняття і активну протидію «червоному імперіалізму Кремля» (більшовизму) і «чорному імперіалізму капіталу» (фашизму) та, по-третє, наголошувалось, що більшовизм в Радянському Союзі може бути зліквідований під тиском власних внутрішніх проблем, а не через військову іноземну інтервенцію, отож «трудова демократія Східної Європи» за таких умов повинна була морально й організаційно готуватися до нового народно-громадського підйому в СРСР [7].

За політичною підтримкою члени СЛНС неодноразово зверталися до керівництва Соціалістичного Інтернаціоналу в Лондоні, Робітничого Соціал