Міжнародна політика і світовий політичний процес

МІЖНАРОДНА ПОЛІТИКА І СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

Соціально-економічна криза і політична нестабільність в Україні, загострення різноманітних внутрішніх проблем призводять до того, що події міжнародного життя у свідомості багатьох наших співвітчизників, відходять на другий план, набувають вторинного значення.

В той же час ознакою демократизації у суспільстві слугує спроможність громадян мати власну думку з приводу світових подій, можливість висловлювати її, уміння добиватися того, щоб владні кола враховували її, здійснюючи міжнародну політику. Прагнення людей брати участь у міжнародному житті, впливати на його розвиток є характерною рисою, тенденцією сучасного розвитку політичних процесів у світі.

(Згадаємо: виступи окремих радянських громадян проти введення військ у Чехословаччину і в Афганістан. Масовий характер, якого набула у США боротьба за припинення війни у В’єтнамі. Розширення міжнародних контактів. Народна дипломатія.).

Міжнародна політика – це не тільки мистецтво дипломатії і воєнно-політичного маневрування, здійснюваного офіційними особами, вузьким колом обраних. У ній є місце для участі рядових громадян і значення цієї участі невпинно зростає.

СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Почнемо з короткого екскурсу в історію міжнародної політики.

Міжнародна політика як засіб взаємодії, взаємовідношення розрізнених суспільних груп – націй, країн, союзів та ін. – формується разом з виникненням і розвитком цих груп. Відомо, що вже перші рабовласницькі держави, що виникли у IV-III тис. до н.е. в Єгипті та Дворіччі, взаємодіяли, створювали різноманітні союзи, воєнно-політичні об’єднання головним чином для спільного ведення воєн. В історії західноєвропейського регіону розвиток міжнародної політики нараховує крайньою мірою 2,5 тис. років. І тут теж вона вичерпувалась в основному війнами, протиборством. Разом з тим уже в стародавньому світі виникають релігійно-політичні об’єднання держав „амфіктіонії” (наприклад, дельфійська, делоська), учасники яких спільно вирішували питання культу, охорони храмового майна і збереження миру між собою.

І у середньовічний період історії протиборство і війна залишаються головним елементом, засобом міжнародної політики. Феодальне міжнародне право допускало і визнавало війну як спосіб вирішення державних проблем . В цей же час зароджується і отримує широке розповсюдження практика укладання міжнародних договорів, наприклад, з приводу умов плавання в нейтральних водах, прикордонних майнових питаннях , прав іноземців та ін.. Розширюється міжнародна торгівля, яка регулюється за допомогою договорів і угод, в практику впроваджуються валютні обміни, заключаються консульські угоди.

Зростанню інтенсивності міжнародних відносин, становленню їхньої сутності значною мірою сприяли буржуазні революції XVIII ст. Розвиток машинного виробництва, застосування найманої робочої сили поступово і з необхідністю призвели до утворення єдиного світового ринку, до широкого розвитку міжнародної торгівлі, до встановлення розгалуженої сітки економічних, технічних, наукових, культурних та інших зв’язків. Цьому сприяло удосконалення засобів комунікації. У XIX ст. уже заключається велика кількість міжнародних угод з питань транспорту, зв’язку, санітарно-медичного обслуговування та ін. Виникають перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань: Міжнародний телеграфний союз (1885 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.). Проголошується і здійснюється принцип свободи пароплавства по міжнародних річках (Рейну, Дунаю та ін.). Широко використовується арбітраж для вирішення міжнародних конфліктів.

Але задоволення державами їхніх інтересів за допомогою війн залишається нормою міжнародного права і навіть отримує закріплення у ряді міжнародних угод. Так, Віденський конгрес 1814-1815 рр. визнав законність колективних інтервенцій на захист монархічних порядків в Європі та існуючих кордонів. З цією метою у 1815 р. був створений Священий союз у складі Австрії, Прусії і Росії , до якого потім приєдналась Франція і низка інших держав. Застосування воєнної сили розглядалося як законний засіб вирішення спорів між державами аж до середини XX ст . Анексії (насильницьке захоплення чужих земель) і контрибуції (данина, якою переможець обкладав переможених) вважались законним засобом прирощення територій і державного збагачення.

Лише у II-й пол. XX ст. під впливом останньої світової війни та її наслідків і перед обличчям реальної загрози термоядерного конфлікту світова громадськість, правлячі кола деяких держав, що впливають на світову політику, теоретики міжнародних відносин поступово приходять до висновку про неприпустимість і навіть злочинність в сучасних умовах воєнного способу вирішення конфліктів. Але для цього людству потрібно було пройти через період „холодної війни”. В останні десятиліття невпинно складається розуміння того, що у сучасному світі не існують такі обставини, які виправдали б застосування сили, щоб приводило до загибелі людей. Сьогодні набуває визнання і практичного втілення велика гуманістична ідея про природні і невідчужувані права людини, і перш за все право на життя. І хоча в світі продовжує зберігатися протистояння сил, залишаються невирішеними багато регіона