Цивілізаційний підхід і проблеми розвитку суспільства

Цивілізаційний підхід, видимо, бере початок наприкінці XVIII в., коли був уперше вжитий термін "цивілізація". Спочатку він використовувався або з метою протиставити культуру Франції культурам інших країн, або для того, щоб не дати зайняти головної позиції особливості етапу розвитку суспільної думки в епоху Просвіщення, або для того, щоб показати відмінність варварських народів, де закон не діє, від народів (цивілізацій), у яких закон діє. Саме подібне трактування переважало аж до другої половини XIX в. І саме воно, як думаємо, була вихідною посилкою не тільки виділення трьох типів суспільних формацій у роботах Маркса, але й відомого затвердження Енгельса, що "основою цивілізації служить експлуатація одного класу іншим". Поворот відбувся наприкінці XIX в., а першою "заявкою" на нього стали дослідження Н.Я. Данилевського, що сформулював концепцію "культурно-історичних типів", що виділив десять таких типів і п'ять законів їхнього утворення.

По Данилевському, історія розвитку й загибелі цивілізацій є явище більше складне, ніж історія розвитку й загибелі окремих держав. Ідея автора зводилася до того, що цивілізація не має обов'язкової приналежності до конкретної держави. В основі її розвитку лежать не тільки економічні, але й культурні, включаючи релігійні, моменти. Період цивілізації "є час розтрати - розтрати корисної, доброчинної, тридцятимільйонної ціль самого існування, але все-таки розтрати: і як би не був багатий запас чинностей, він не може, нарешті, не збідніти... ".Н.Я. Данилевський також затверджував, що "загальнолюдської цивілізації не існує й не може існувати. Також не існує й не може існувати й "вселюдської цивілізації", до якої можна було б примкнути.

Не буде більшим перебільшенням сказати, що в роботах Н.Я. Данилевського ми виявляємо всі основні положення, що відстоювалися й розвивалися в більше пізніх працях по проблемі, будь те роботи О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, Л. Гумильова або ін. По суті, в основу наступної розробки цивілізаційного підходу були покладені (або незалежно відтворені) наступні чотири основні посилки його теорії:

1) зв'язок процесу формування й розвитку цивілізацій із соціокультурними, природно-кліматичними й іншими особливостями;

2) розбіжність границь держав із границями цивілізацій;

3) некоректність теоретичної постановки про існування єдиної, загальнолюдської цивілізації;

4) відносна недовговічність цивілізацій.

Подібна ж спільність спостерігається й відносно недоліків розглянутої теоретичної схеми. Так, наприклад, у теоретичних конструкціях більшості її прихильників за границями аналізу залишаються характерні для різних типів цивілізацій системи інтересів і, у першу чергу, - інтересів соціально-економічних.

Не зупиняючись більше на історії питання, коротко охарактеризуємо відношення сучасної вітчизняної наукової думки до подібним до напрямків досліджень, зосередивши основну увагу на дискусії, що розгорнулася наприкінці 1980-х років на сторінках "Питань філософії" (її перший етап), в 1990 - 1991 р. у журналі "Світова економіка й міжнародні відносини" і в 1990 - 1992 р. у журналі "Суспільні науки й сучасність" (другий етап). На жаль усі статті написані російською мовою і не були перекладені українською.

Якщо оцінювати результативність дискусії кінця 1980-х років, те, видимо, можна констатувати, що першим найважливішим її підсумком з'явилося формування двох основних позицій по питанню про доцільність застосування формаційного підходу. Представники першої точки зору відстоювали тезу про його повну безперспективність, прихильники другий, визнаючи обмеженість цього підходу, пропонували доповнити його підходом цивілізаційним. Другий важливий підсумок дискусії укладався в практично одностайній констатації необхідності введення в методологію категорії "локальні цивілізації", хоча її втримування й не одержало свого розгорнутого, чіткого визначення.

Тим самим був покладений початок черговій спробі перегляду устояної у вітчизняній науці трактування закономірностей суспільно-історичного процесу, пошуку основ нової методології його аналізу. Настільки малозначимий, на перший погляд, результат був свідомо визначений тим, що основна маса дослідників продовжувала вживати безуспішні спроби рішення завдань одного якісного порядку шляхом використання методології, створеної під опис реалій іншого якісного порядку. Це справедливо у відношенні не тільки розроблювачів цивілізаційної парадигми, але й представників концепції "азіатського способу виробництва", що є сугубо марксистської.

Зазначена "схильність" концепції "азіатського способу виробництва" до марксистської методології вже послужила їй погану службу в попередні періоди. Її прихильники так і не змогли до кінця перебороти абсолютизацію класового підходу. Незважаючи на те, що поруч авторів і пропонувалося нове розуміння закономірностей суспільного розвитку, дані спроби успіху не мали. Це, як представляється, досить чітко показане В.Н. Никифоровим, що описали хід як розглянутої дискусії, так і дискусії 1920 - 1930 р., у рамках якої було остаточно закріплене положення про "п’яти членною" періодизацію всесвітньої історії. Природно, що на такій базі дискусія по проблематиці "азіатського способу виробництва" не могла привести до значного методологічного прориву.

Для приклада пошлемося