Історичні дилеми лібералізму

Років п'ятдесят назад сучасне несло в собі дві чітких конотації. Одна була позитивної й спрямованої в майбутнє. Сучасне означало найбільш передову технологію. Термін містився в концептуальні рамки, що припускали нескінченність технологічного прогресу і як слідство - безперервність новаторства. У результаті ця сучасність була скороминущою: що сучасно сьогодні, те застаріє завтра. Форма цієї сучасності була цілком матеріальною: літаки, кондиціонери, телебачення, комп'ютери. Притягальна чинність такого роду сучасності й донині ще себе не вичерпала. Мільйони дітей нового століття, безсумнівно, можуть затверджувати, що вони відкидають це вічне прагнення до швидкості й контролю над навколишнім середовищем як щось нездорове, по суті зловмисне. Але є мільярди - не мільйони, а мільярди - людей в Азії й Африці, у Східній Європі й Латинській Америці, у нетрях і гетто Західної Європи й Північної Америки, які тільки жадають скористатися плодами такого роду сучасності сповна.

Однак була й друга немаловажна конотація поняття сучасного, більше ніж стверджуючої властивості. Цю другу конотацію можна охарактеризувати не стільки як спрямовану в майбутнє, скільки войовничу (і не допускають критики), не стільки матеріальну, скільки ідеологічну. Бути сучасним означало бути антисередньовічним, у рамках антиномії, де в концепті «середньовічний» була втілена вузькість думки, догматизм і особливо - обмеження, що накладаються владою. Коротше кажучи, це було відоме торжество людської волі в боротьбі проти чинностей зла й неуцтва. Траєкторія руху була настільки ж неминуче поступальної, як і у випадку технологічного прогресу. Але, те не було торжество людства над природою; те було скоріше торжество людства над самим собою, або ж над тими, хто користувався привілеями. Те був шлях не інтелектуального відкриття, але соціального конфлікту. Ця сучасність була сучасністю не технології, що не кинули окови Прометея, не безмежного багатства, але вуж скоріше - звільнення, реальної демократії (правління народу або правління аристократії, або правління гідних), самореалізації людини й, мабуть, помірності. Ця сучасність звільнення була сучасністю не скороминущої, але вічної. Коли вона стала явою, відступити вже було не можна.

Ці два наратива, два дискурсу, два пошуки, дві сучасності були досить несхожі, навіть протилежні один одному. Історично, однак, вони один з одним тісно переплелися, і тому відбулося глибоке сум'яття, невизначеність результатів, чимале розчарування й катастрофа ілюзій. Симбіоз цієї пари утворить центральне культурне протиріччя нашої сучасної миро системи, історичного капіталізму. І сьогодні це протиріччя загострилося більш ніж колись, і веде як до морального, так і до інституціональної кризи.

Простежимо історію такого незрозумілого симбіозу двох - сучасності технології й сучасності звільнення - протягом історії нашої сучасної світової системи. Сучасній світовій системі завжди бувало важко ужитися з ідеєю сучасності, але в кожний із трьох періодів по різних причинах. Протягом першого періоду ця історична система, що ми можемо назвати капіталістичною економікою, формувалася лише частиною земної кулі (переважно здебільшого Європи й обома Америками). Систему на той період ми й справді маємо право позначити зазначеним образом, оскільки в ній уже були наявними три визначальні ознаки капіталістичної економіки: у її границях існував єдиний осьовий поділ праці з поляризацією між центральними й периферійними видами економічної діяльності; основні політичні структури, держави, були зв'язані воєдино в рамках міждержавної системи, границі якої збігалися із границями осьового поділу праці; ті, хто прагнув до постійного нагромадження капіталу, у середньостроковій перспективі брали гору над тими, хто до цього не прагнув.

Проте, геокультура подібної капіталістичної економіки в цей перший період ще не затвердилася. По суті, то був такий період, у якому для тих частин світа, що розташовувалися в лоні капіталістичної економіки, ніяких ясних геокультурних норм не існувало. Не існувало соціального консенсусу, навіть мінімального, по таких фундаментальних питаннях, як чи належні держави бути світськими; у кому локалізується моральна легітимність часткової корпоративної автономії для інтелектуалів; допустимість існування безлічі релігій. Все це знайомі історії. Вони начебто історії тих, хто наділений владою й привілеями, хто прагне стримувати чинності прогресу в ситуації, коли основні політичні й соціальні інститути були усе ще підконтрольними першим.

Важливо відзначити, що протягом цього тривалого періоду й ті, хто відстоював сучасність технології, і ті, хто відстоював сучасність звільнення, найчастіше мали справу з тими самими могутніми політичними супротивниками. Дві сучасності, здавалося, виступали в тандемі, і деяким спадало на думку вдатися до формулювань, у яких між ними робилося розходження. Якщо й було якесь культурне протиріччя, то лише в тім, що капіталістична економіка політично й економічно функціонувала в рамках, що не забезпечували необхідну геокультуру для її підтримки й посилення. Система в цілому була не пристосована до своїх власних динамічних навантажень. Подумки її можна представити як ту, що бореться із самої собою. Триваюча дилема системи була геокультурною. Щоб капіталістична миро економіка могла процвітати й розширюватися, як того вимагала її внутрішня логіка, їй була необхідна ґрунтовне настроювання.

Особливо гостро це питання поставила французька революція, не ті