Демократична консолідація як шлях зміцнення демократії

Демократична консолідація як шлях зміцнення демократії

Демократична консолідація розглядається як процес зміцнення й збереження демократії, що припускає вивчення основних факторів, що визначають стабілізацію демократичних режимів у цих країнах. У компаративній політичній науці одержав подальший розвиток цілий ряд теорій демократичної консолідації, сформульованих на емпіричному рівні. Систематизація літератури по компаративному аналізі процесів консолідації в транзитних демократіях різних регіонів миру дозволяє прийти до висновку про зміцнення в 90-х роках XX в. - початку XXI в. позицій інституціонального підходу (Institutionalism) і ослабленню впливу системно-структурного підходу, заснованого на теоріях модернізації й теорії розвитку (Developmentalism). Разом з тим, нова інституціональність відрізняється явною орієнтацією на включення в інституціональний дослідницький аналіз структурних факторів, насамперед компонентів системи цінностей і системи паттернов поводження, прийнятих у суспільстві, з одного боку, і в посиленні уваги до цих аспектів також й у рамках системно-структурного аналізу, з іншої. Результати проведених на цій основі досліджень становлять інтерес для розуміння співвідношення цивільного суспільства й політичної стабільності в країнах, що вступили на шлях демократизації.

Інтеграція структуралістського й інституціонального підходів супроводжується одночасно розбіжністю цих дослідницьких стратегій, що виражається надалі вдосконалюванні технологій як структуралістського, так й інституціонального компаративних підходів. У рамках структуралістського підходу, зокрема, відбувається й внутрішня диференціація, перерозподіл акцентів на дослідження тієї або іншої групи структурних факторів, що визначають процес демократичної консолідації. Традиційно пріоритет належав тривалий час дослідженню групи суспільно-економічних структурних факторів, пов'язаних з характеристиками економічного розвитку, тобто модернізації (Modernization), а саме, рівня добробуту країни; рівня індустріалізації; наявності середнього класу й робітничого класу; рівня й поширення утворення й урбанізації в країні. Зміцнення демократії й політичної консолідації зв'язувалося насамперед у впливом саме цієї групи факторів, значення яких було обґрунтовано першими розроблювачами теорії модернізації. Включення в групу суспільно-економічних факторів консолідації таких показників, як вага середнього класу, рівень утворення й ступінь урбанізації показує інтерес цієї категорії дослідників до питань взаємозв'язку демократизації й політичної консолідації з особливостями становлення цивільного суспільства, детермінованими специфікою його соціальної структури.

В 90-і роки XX в. продовжували зміцнювати позиції прихильників іншої традиції структурного аналізу, що дотримується точки зору про домінуючий вплив на процеси цивільного суспільства й процеси політичної консолідації факторів, пов'язаних з характеристиками політичної культури: толерантності (Tolerance); довіри (Trust); егалітаризму як прихильності нормам і цінностям рівноправності (Egalitarionizm); схильності до компромісу (Willingness to compromise). Більша частина дослідників відносить ці риси цивільної культури до протестантських суспільств у той час як суспільства, у яких переважають норми й цінності католицизму, ісламу або латиноамериканської культури, а також етнічно гетерогенні суспільства вважаються менш схильними до досягнення політичної консолідації. Тим самим політична стабільність і становлення цивільної культури представляються більше досяжними в етнічно гомогенних суспільствах і суспільствах із протестантськими традиціями в політичній культурі.

Представники системно-структурного підходу віддають належне значенню інституціональних і політичних факторів консолідації, думаючи необхідним дослідження цієї проблеми з урахуванням впливу процесів формування політичних інститутів й інститутів цивільного суспільства, а також інших політичних процесів як факторів прямого впливу, що визначають перспективи консолідації суспільств на демократичній основі, з одного боку, і структурних факторів непрямої дії, що опосередковано впливають на процес консолідації через вплив на характер і наслідки інституціональних перетворень і відповідних політичних процесів, з іншої сторони. Прихильників такого інтегрального підходу, проте відрізняє увага насамперед до розробки технологій структурного аналізу й проведенню відповідних досліджень впливу насамперед структурних факторів і детермінант консолідації, що приводить до зменшення значення інституціональних, політичних і культурних факторів консолідації в проведеному ними структурно-системному аналізі. У такому виді, зокрема, виконане компаративне дослідження Газеровські-Пауера, здійснене на матеріалі, представленому даними про 56 випадків (case-study) успішного або неуспішного демократичного транзиту в напрямку політичної консолідації в країнах Латинської Америки, Карибського басейну, Африки, Середнього Сходу, Азії й деяких інших регіонів миру в період 1980 - 1992 р. XX в.

За результатами дослідження авторами обґрунтований висновок про те, що з великої сукупності розглянутих факторів, а саме суспільно-економічних (валовий національний продукт - GOP; показники індустріалізації - валовий національний продукт у процентному співвідношенні й питома вага робочої сили; рівень університетського, загального й початкового утворення; рівень урбанізації; рівень розвитку торговельних зв'язків); факт