Політичня система як механізм влади

У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття „ політична система” суспільства, так і на сутність цього феномена. Прихильники соціологічної теорії обміну вважають політичну систему інститутом, який підтримує стабільність загальних правил щодо відносин обміну. Згідно з конфліктологічними концепціями , політична система є інструментом легалізації та продуктивного розв’язання соціальних конфліктів.

Система – одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощенної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює всі типи дій та орієнтацій, усю сукупність взаємопов’язаних елементів, дотичних до вироблення політичних рішень. Отже, політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи.

Д. Істон так описав класичну теоретичну модель механізму функціонування політичної системи. Із середовища на „введення” надходить інформація та дії у вигляді вимог та підтримки.

„Вимоги” можна визначити як дії і думки індивідів і груп про розподіл цінностей в суспільстві. Наприклад, несвоєчасно виплачена зарплата працівникам держбюджетної сфери може визвати акції протесту з їх сторони, скорочення бюджетного фінансування воєнно-промислового комплексу стимулює вимоги укріплення обороноспроможності. Крім вимог в політичну систему вводиться й інша схожа інформація: чекання, думки, мотивації, ідеології, інтереси членів даної системи. Накопичення великої кількості вимог, найчастіше протилежних один одному, призводить до перенавантаження системи. Кількісні параметри перенавантаження пов’язані з великою кількістю вимог, а якісні – з їх складністю (наприклад, нещбхідність одночасного вирішення протилежних задач – скорочення податків і ліквідація заборгованості бюджетним сферам).

До функцій „введення” належать:

1) Пред’явлення вимог до осіб, які виробляють політику („артикуляція інтересів” - термін, введений відомим американським політологом Г. Алмондом). Різні суспільні групи можуть приймати участь в процесі артикуляції інтересів. Зазвичай, формулювання та передача вимог, звернених до політичної системи, здійснюється групами тиску.

2) Регулювання вимог. Якщо вимоги, які надходять, (їх завжди багато) не фільтрувати і не направляти по спеціальним каналам передачі інформації, то вони перенавантажать систему. Регулювання вимог, по Істону, здійснюється в двох формах: структурній та культурній.

При структурному регулюванні процес фільтрації та передачі вимог здійснюється через спеціальні структури. В якості структур, які регулюють вимоги (пропускають одні і затримують інші), виступають політичні партії, вищі (елітні) прошарки суспільства, парламентарії, спеціалізовані державні органи (наприклад, відділи по роботі з листами та зверненнями громадян в різних державних закладах). Деякі структури одночасно виконують функцію пред’явлення вимог і їх регулювання(наприклад, профспілки не тільки пред’являють вимоги працівників, але здійснюють їх фільтрацію, а також контроль за ними).

При культурному регулюванні процес допуска чи обмеження вимог визначається нормами, цінностями і поглядами, які прийняті в даному суспільстві. Культурні заборони можуть торкатися як змісту вимог, так і форми їх пред’явлення.

Недивлячись на фільтрацію та регулювання вимог система все-таки може попасти в ситуацію перенавантаження. В цьому випадку у неї є два вихода із кризового стану: посилити пропускну спроможність комунікаційних ліній (шляхом спеціалізіції кадрів, збільшенням числа органів і кількості чиновників, які займаються розглядом вимог) або скоротити потік вимог.

3) Скорочення вимог . За допомогою цієї функції потік вимог систематизують, впорядковують та приводять до визначеної кількості альтернатив(Д. Істон називає це „комбінацією вимог”, а Г. Алмонд „агрегуванням інтересів”). В західних демократіях цю фукцію найчастіше виконують політичні партії. В пострадянських політичних системах функцію агрегування інтересів здійснюють уряди (кабінети міністрів). Це пов’язано з тим, що в пострадянських країнах протилежні інтереси артикулюються та лобіруються не стільки визначеними соціальними групами, скільки конкретними відомствами та регіонами.

Функції регулювання і скорочення вимог об’єктивно необхідні, але зловживання ними зі сторони структур може призвести до послаблення і кризи політичної системи. Відчуваючи зі сторони середовища постійний тиск у вигляді вимог, політичнв система шукає в навколишньому середовищі підтримку своїм діям і своєму існуванню.

„Підтримка” включає всі варіанти позицій і поведінки груп та індивідів, які допомагають системі: голосування на виборах, сплата податків, виконання законів, патріотизм і т.д. Інше кажучи, це сили, які підтримують систему і тим самим дають їй можливість зберегтися, недивлячись на тиск середовища. Істон розрізняє три типа підтримки:

1) Підтримка політичного суспільства в цілому. Мова йде про необхідний мінімальний консенсус в суспільстві для збереження його єдності. Особливо це актуально багатонаціональних країн, суспільств, сегментованих по признаку національних, ре