Політична еліта сучасної України: генеза й особливості формування

Реферат з політології

ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ:

ГЕНЕЗА Й ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ

Центральними питаннями державотворчого процесу в Україні, як відомо, є становлення нових політичних структур та нової системи економічних і соціальних відносин. Кінцева мета цих процесів — створити максимально сприятливі умови для самореалізації особистості кожного громадянина, забезпечити йому відповідний цивілізований рівень свободи, реалізацію особистого потенціалу, прискорити формування демократичного, громадянського суспільства.

Окрім бажання більшості українського загалу жити у справді демократичній, правовій державі життєво необхідною є потреба мати лідерів, політиків, здатних прискорити процес розбудови такого суспільства. Отже, домінуючою вихідною постає проблема формування сучасної української еліти, її спроможності не просто самореалізуватися, а й служити власному народові, державі.

Політичну еліту утворюють політичні лідери — люди, які більше за інших підготовлені до такої діяльності, мають реальну владу, завдяки якій здійснюють легітимний вплив на певну частину або й на все суспільство. При цьому мільйони громадян добровільно, з надією і сподіваннями делегують політичним лідерам певну, а то й досить велику частину своїх політико-владних повноважень і прав. Такими політичними лідерами є державні діячі, керівники політичних партій, об'єднань, громадських організацій, блоків тощо.

Найчастіше політичних лідерів поділяють на правлячих і опозиційних; революціонерів, реформаторів і консерваторів; формальних і неформальних; кризових і рутинних; великих і малих; пролетарських, буржуазних і дрібнобуржуазних; загальнонаціональних, регіональних тощо. Типологія політичного лідерства багато в чому подібна до типології лідерства взагалі.

З-поміж політичних лідерів виокремлюють політичну еліту. Це верхівка соціальної групи, політичної сили, яка безпосередньо здійснює політичне керівництво суспільством, стоїть біля керма державного управління.

Перші спроби осмислення проблеми політичного лідерства, а відтак і суті політичної еліти знаходимо в античних філософів, істориків — Геродота, Плутарха, Тита Лівія та ін. Вони помітили, що в будь-якій спільноті людей обов'язково з'являються свої лідери досвідчені, активні люди, спроможні вести за собою інших.

Пізніше проблему політичного лідерства намагалися осмислити Платон, Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Р. Емерсон, Ф. Ніцше, Г. Торд. У наш час поняття політичного лідерства, політичної еліти сформулювали (хоч і дещо по-різному) Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та інші філософи, політологи, політичні психологи.

Еліта політична (від франц. — краще, відбірне, вибране) меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

В Україні, як ніде, були і є тисячі геніальних, видатних людей, які уславили нашу націю, народ, державу у найрізноманітніших сферах діяльності. Нібито не бракує таких людей і нині. Тоді чому ж десять років розбудови самостійної, демократичної, соборної держави, про яку мріяли покоління наших співвітчизників, стали для нас такими болісними, вкрай складними, а з багатьох питань викликали навіть загрозливе тупцювання на місці? Думок і тверджень з цього приводу існує чимало. Але головна проблема, на нашу думку, все ж полягає в особливостях формування української еліти взагалі, у її історичній генезі.

Українське суспільство практично пережило чотири неоднозначних періоди формування і діяльності власної еліти загалом і політичної зокрема.

Перший період був найтривалішим — майже триста років (XIII-XVIст.). Саме в цей час формувалася етнічна і конфесійна ідентичність українства, його еліта.

Другий період також був досить великим — півтора століття з 1648 р. до кінця XVIIIст. Особливість цього періоду зумовлена тим, що еліта вийшла фактично з козацтва, з молодої української демократії часів Хмельниччини. На цьому етапі польська еліта на певний час полишила Україну і вакуум, що виник, заповнила молода українська демократія.

Третій період формування української еліти, у тому числі й політичної, був коротким — фактично близько вісімдесяти років — і закінчився крахом Гетьманщини (1918 р.) і УНР (1919 р.)

Четвертий період починається з 1917 р. від народження так званої радянської еліти і закінчується в Україні фактично в 1991 р. Окремі вчені, зокрема А. Пахарєв, поділяють його на три підетапи:

1917-1941 рр. ; закінчується винищенням української (як власне і всієї в СРСР) еліти в результаті сталінських репресій 30-х років та початку Другої світової війни;

1943-1953 рр. (тривав до початку так званої відлиги);

1955-1991 рр. (тривав до проголошення незалежності України).

Глибокий аналіз суті, особливостей кожного із зазначених періодів формування української еліти—то окреме питання, але в контексті цієї книги варто сказати кілька слів, що характеризують особливості формування еліти саме з моменту революції 1917 р.

Поваливши самодержавство і усунувши приватну власність, більшовики широко відкрили шляхи формування особистості, яка аж ніяк не несе відповідальності за себе, свою долю, як, до речі, і за загальні справи у державі. Бо все зводилося здебільшого до