Політичне прогнозування

“ПОЛІТИЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ”

Навчальна література:

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Політологія: підручник для курсантів вищих навчальних закладів Збройних Сил України / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1- е видання. – Вінниця: НОВА КНИГА. – 2002.

3. Політологія: посібник для студентів вищих навчальних закладів / За редакцією О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – К.: «Академія», 2000.

4. Демчук П.О. Політологія Підручник для слухачів і курсантів ВВНЗ МОУ. – К.: КВГІ, 1998. (С. 230-272).

5. Юрій М.Ф. Основи політології: Навч. Посібник. – К.: «Кондор», 2003.

6. Закон України „Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. – №39. – 2003.

Політичне прогнозування. Особливості воєнно-політичного прогнозування.

- Політичне прогнозування: сутність, зміст та задачі.

- Особливості та основні етапи розробки воєнно-політичного прогнозу.

Однією з важливих функцій політологи є нагромадження знань з метою передбачення тенденцій та шляхів розвитку політичних явищ і процесів Актуальність і необхідність прогностичної функції політичної науки зумовлюється різними факторами.

Політика – особливо мінлива сфера суспільної реальності, її компоненти (ресурси, процеси, рішення, дії) ніколи не залишаються тими ж самими, навіть у найкоротший проміжок часу. На кожному етапі будь якого виду політичної діяльності виникають нові обставини, що впливають на результат. Тому ще Н. Макіавеллі говорив, що всі мудрі князі повинні брати до уваги не лише сьогоденні, але й майбутні труднощі та з усією енергією вживати заходів проти цих останніх. Передбачивши наперед, можна легше їх побороти. Натомість запізніле лікування може не дати жодного результату, бо „хвороба” стане невиліковною. Видатний державний і політичний діяч XX ст.. Шарль де Голль свого часу сказав „Тільки та держава має завтрашній день, яка дбала про нього ще вчора”. Ефективність політичної влади, реалізація політичних курсів, саме існування політичних інститутів залежать від успіхів чи неуспіхів в політичному передбаченні.

Політичне прогнозування: сутність, зміст та задачі.

Прагнення угадати наперед є природною властивістю людини. Далеке і близьке майбутнє люди прагнули і прагнуть передбачити, віщувати, пророкувати, вгадувати, планувати, програмувати, проектувати, прогнозувати. Науковий супротивник Вольтера П. -Л. Де Мопертюї в 1752 р. відзначав у своїх „Листах”, що людський розум „володіє ще двома здібностями – пам’яттю і передбаченням. Перше означає погляд у минуле, а друге – угадування наперед майбутнього. Думається, що саме внаслідок цих двох здібностей розум людини найбільше відрізняється від розуму тваринного”. Вчений підкреслював, що „людина не володіє досконалою пам’яттю, але прагне до досконалого передбачення”.

На жаль, історія і сучасність доводять, що людина з більшою досконалістю відтворює минуле, ніж передбачає майбутні події. Розпочавши третє тисячоліття в умовах єдиного і неподільного світу, наповненого нестабільністю, глобальними, регіональними і національними конфліктами, людство не змогло завчасно розгледіти перетворення міжнародного тероризму у нову константу міжнародних відносин, головного ворога єдиної наддержави – США. Як наслідок, знаковою віхою XXI ст. стали трагічні події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку – терористичний акт із підривом Всесвітнього торгового центру. Сучасні реалії національного і міжнародного розвитку народів вимагають перетворення політичного прогнозування у невід’ємний елемент внутрішньої і зовнішньої політики всіх держав. Без передбачення тенденцій і перспектив політичного розвитку неможливе науково обґрунтоване управління і прийняття ефективних політичних рішень.

Проблеми майбутнього хвилювали людей завжди. На початку історії майбутнє ототожнювалося з сучасним і минулим, а тому „передбачати”, ба, навіть впливати на нього було звичним заняттям. Уявлення про майбутнє втілювалось у казках та міфах про фантастичні світи на небесах і під землею. Можна сказати, це був міфічний етап у розвитку уявлень про майбутнє.

Далі, упродовж тисячоліть панували релігійні та утопічні концепції майбутнього, аж до XX ст. Бажане майбутнє в утопічних концепціях уже не пов’язувалось із надприродними силами, але не було й науково обґрунтованим. Однією з перших політичних утопій був твір давньогрецького філософа Платона „Держава”, в якому описано найкращий, з погляду мислителя, суспільний лад, де на чолі держави стоять філософи, соціальна й політична структура жорстко ієрархізована, а споживання основних благ заможними станами усуспільнене з метою стримування їхньої можливої жадібності, яка б відволікала їх від громадських інтересів. В епоху Відродження поширеною формою утопій стали зображення ідеальних держав, що нібито десь існують. Автори звертаються до формулювання проектів суспільного устрою, де панує справедливий, за їхніми уявленнями, лад („Утопія” Т. Мора, „Місто сонця” Т. Кампанелли, „Нова Атлантида” Ф. Бекона та ін.). Із середини XIX ст. головними проблемами утопізму стають моральні цінності та соціальний ідеал.

Перші спроби європейських дослідників передбачити майбутні суспільні стани на основі емпіричних досліджень пов’язують з ім’ям французького вченого, сучасника Великої французької революції Н. де Кондорсе, який писав: „Наші надії на майбутнє становище людського роду можна звести до т