Історія виникнення політології

У політологічній літературі існують різні підходи до вивчення історії політичних вчень. Проте більшість авторів викладають історію політичної думки в хронологічному (часовому) аспекті, виходячи з узвичаєної періодизації історії: давній світ, середньовіччя, новий і новітній часи. При будь-якому підході акцентується увага на тісний зв’язок політичних вчень минулого із сучасністю. Знання минулого допомагає краще зрозуміти теперішнє. Не випадково і сьогодні, вже у XXI столітті ми продовжуємо аналізувати тексти видатних мислителів минулого і навіть ведемо із ними полеміку. Так, видатний сучасний австрійський філософ Карл Поппер (1902-1994) у своїй книзі „Відкрите суспільство та його вороги” полемізує з Платоном стосовно його „політичної програми”. К. Поппер зазначає, що коли він звертається до минулого, аналізована ним проблема стає проблемою сучасності.

Політична думка своїм корінням іде в глибоку історію. Вона пов’язана з долями стародавніх народів Єгипту, Вавилону, Китаю, Греції, Персії, Рима, обіймає багато століть і відрізняється чималою своєрідністю в різних країнах.

Усі політичні теорії відображають реальні політичні відносини суспільства. Тому політичні теорії змогли з’явитись тільки з утворенням політичного життя суспільства і появою держави.

Політична думка в своїй історії проходить декілька етапів.

Політичні ідеї Стародавнього світу

Історично першою формою пізнання політики було її релігійно-міфологічне трактування. У ІІ-І тисячоліттях до н. е. панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. Різні версії міфу відбивали можливі варіанти упорядкування і регуляції відповідних суспільних відносин.

Але вже у VIII–VI ст. до н. е. намітилася тенденція відходу від релігійно-міфологічного до більш раціонального, „земного” погляду на світ взагалі, на державу, владу, право — зокрема. Згодом ця тенденція знайшла своє втілення та оформилася у вченнях Будди в Індії, єврейських пророків Єремії, Ісаї та інших – у Палестині, мудреців софістів і філософів – у Греції, юристів – у Римі.

З часом політичні погляди набувають певної філософсько-етичної спрямованості. У Давньому Китаї фундаментальну роль в історії розвитку політичної та етичної думки відіграло вчення Конфуція (551-479 до н. е.) –конфуціанство, що стало певного роду еквівалентом релігії. Головна праця Конфуція — „Луньюй” („Бесіди і судження”). Визнаючи божественну і природну сторони походження влади, Конфуцій свій головний інтерес вбачав у тому, як улаштувати життя людей, забезпечити мудрий і справедливий порядок у державі. Цей порядок припускає п’ять видів відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого і молодшого братів, друзів. У перших чотирьох повинне бути повеління з одного боку, і повне підпорядкування – з іншого. Панувати необхідно справедливо і з натхненням, підпорядковуватися – правдиво і щиро. У дружбі ж керівним принципом повинна бути взаємна доброчинність.

Основними категоріями конфуціанства є поняття „шляхетного мужа” (чоловіка), „людинолюбства” і „правил ритуалу”. Управляти державою повинні шляхетні чоловіки на чолі з володарем – „сином неба”, причому шляхетність Конфуцій визначає не за походженням, а за моральними якостями і знаннями людей.

Основою політичного вчення Конфуція є принцип доброчинності, людяності. На запитання, що таке людяність, він відповідав: „Тримати себе із шанобливістю вдома, благоговійно ставитися до справи і чесно поступати з іншими”. Найвищою метою його етичного кодексу було встановлення справедливої соціально-політичної структури у суспільстві та державі. Соціальний порядок Конфуцій вбачав у тому, щоб у суспільстві все перебувало на своїх місцях і кожний знав свої права й обов’язки. „Володар повинен бути володарем, слуга – слугою, батько – батьком, син – сином”.

В цілому, політичні ідеї Конфуція спрямовані на досягнення внутрішнього зв’язку між верхами і низами суспільства та стабілізації управління. Регулювання політичних відносин за нормами доброчинності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів.

З критикою конфуціанства виступили легісти (законники) – прихильники напряму китайської політичної думки IV ст. до н. е. Фундатор легізму Шан Ян (390-336 рр. до н. е.) вважав, що заклики до доброчинності в конфуціанському стилі – балачки, а конфуціанці – паразити, що сидять на шиї народу. Легісти розробили власне вчення про техніку реалізації влади, засновану на жорсткій системі адміністративних розпоряджень. Уявлення легістів про суворі закони як основний засіб управління пов’язані з їхнім розумінням взаємовідносин влади і мас: ці відносини мають непримиренний характер за принципом „хто-кого”. „Коли народ сильніший за свою владу – держава слабка; коли ж влада сильніша за свій народ – армія могутня”. Тільки насильницькими методами, вважали легісти, можна навести і підтримувати порядок у суспільстві.

Обіймаючи посаду прем’єр-міністра (царство Цинь), Шан Ян здійснив ряд драконівських реформ, що сприяли посиленню одноособової влади та її військової могутності. Метою правління, вважав він, є зміцнення влади правителя і здійснення завойовницьких походів проти сусідніх держав, захоплення їхніх земель. Народ же, піддані є не більш, ніж простий засіб для досягнення цієї мети. Якщо конфуціанство вважало державу великою сім’єю, у якій володар – турботливий батько, то у легістів народ – матеріал, із якого можна ліпити, що завг