Амбівалентність мови (логосу) в давньогрецькій філософії

Амбівалентність мови (логосу) в давньогрецькій філософії

Особливе значення для осмислення феномена (природи) мови має поняття логосу. Справа в тому, що становлення цього поняття увінчує перехід від міфології до філософії і тим самим відображає важливі зміни, які відбувалися як на боці змісту світогляду, так і на боці його когнітивної складової, в першу чергу мови. Про це свідчить різноманіття значень цього поняття, яке виражає водночас і слово, і розум, і вчення, і закон. Воно поєднує у собі і лінгвістичний, і абстрактно-раціональний аспекти.

Виникнення цього поняття виражає провідну тенденцію в розвитку мовної мисленнєвої діяльності і є піднесенням на якісно новий рівень розвитку здатності людського мислення до теоретизувань, що відбувалося в процесі абстрагування раціонального змісту слів (понять), відчуттєвого змісту уявлень і сприйняттів, які виражали сюжети міфу як початкової форми освоєння дійсності. Логос є результатом, а згодом і чинником подальшого розвитку абстрагуючої діяльності. В процесі такого переходу античні філософи, звертаючись до мови з метою осягнути основи буття, закони і форми мислення, нерідко ототожнювали мовні закономірності з онтологічними та логічними. Свідченням цього є узгодженість розвитку уявлень про світ і уявлень про мову. Справді, мова і мовна діяльність, будучи найближчою умовою, безпосереднім середовищем, в якому перебігало життя людини, впливала на можливості світосприйняття, в тому числі на уявлення про світобудову. По суті, відбувався взаємозумовлюючий (взаємозв’язаний) процес. Світобудова розглядається крізь призму мови, а будова мови – крізь призму світобудови. Тому не випадково ранні філософи позначали терміном «космос» як мовний текст, так і структуру впорядкованої світобудови. Так, Демокріт говорить про вірші Гомера, як про κόσμος έπέων, порядок слів, в якому проявляється божественна природа; тим же словосполученням позначена мова божества в поемі Парменіда «Про природу». Божественна мова відображає правильний порядок речей – звідси й ідентичність понять.На цю особливість, а саме уподібнення мови і мовної діяльності космогонічним процесам, цілком виправдано звертає увагу М. П. Грінцер. Маючи на увазі мову, він говорить, що спочатку вона була незначимою та нерозрізненою і лише потім поступово були виокремлені слова, які в своєму змісті стали зрозумілими для нас символами речей. Це ж стосується і самого світу. Він спочатку уявлявся як певне синкретичне ціле, тобто нероздільне, недиференційоване, нерозчленоване утворення, а згодом відбувається його розрізнення і структурування, внаслідок чого виникають перші категорії, що розділяють, «членують» буття .Ключове значення для філософського пояснення мови мала тематизація феномена мовного знака, осмислення якого одразу набуло суперечливого характеру, що виразилося у витлумаченні проблеми природи найменування. Суперечливість має різні форми і проявляється в подвійності витлумачення імені власного, що спостерігається уже в дофілософських текстах, зокрема в поемах Гомера. Так, з одного боку, ім’я Одіссея співвідноситься з дієсловом «горювати», а з іншого – із семантично полярним йому словом «гнівливий». Подібне протиріччя має місце і у фрагментах Геракліта. У нього полярними є ім’я та функція, яку воно виконує. Про це свідчить одне з найвідоміших його висловлювань, а саме: «в одну й ту ж саму ріку не можна увійти двічі». Тут полярними є, з одного боку, незмінне ім’я «ріка», а з іншого боку, плинність води, яка постійно змінюється. Це ж стосується і відомого фрагмента, в якому йдеться про те, що «єдиний розум хоче і не хоче називатися іменем Зевса». Сама ця суперечливість виявляє реальні труднощі у процесі десинкретизації, відповідно, диференціації мови, і виражає «муки», пов’язані з прагненням свідомого використання мови за межами власне міфологічного світогляду, за умов якого відбувалося її становлення.Подібне протиріччя, амбівалентність мови має місце у Парменіда, філософія якого стикається з особливими труднощами, пов’язаними з прагненням охопити, виразити світ як ціле, а отже, принципово вийти не тільки за межі звичного, чуттєво даного світу, але й за межі міфологічного світогляду з його когнітивними структурами, в тому числі за межі традиційного використання мови. Зазвичай при дослідженні творчості Парменіда увагу звертають на метафізичний зміст його вчення, в якому він прагне подолати обмеженість у сприйнятті наявного, чуттєво даного світу. Разом з тим не менш важливим є мовний пласт парменідівських розмислів. Інтерес становить уже сама форма викладу змісту поеми, пояснення автором змісту світобудови. В уцілілих фрагментах поеми «Про природу» його вчення викладається як істинна мова божества, як діалог богині і поета. Ця мова складається з істинних слів, що утворюють правильне висловлювання про сутність Всесвіту.Отже, Парменід чітко розуміє, що не будь-яка мова, не будь-які слова здатні виразити істинну суть світу. Йдеться про те, що звичайна «природна» мова не автентична для цього, інша ж мова не доступна пересічній людині. Це значить, що іншу, «належну мову», мову, якою виражена дійсна природа, ще треба відкрити, створити. Ключовим у філософії Парменіда є принцип єдності мислення і буття: мислити і бути, писав він, це одне й те саме. Тобто дійсне буття, на думку Парменіда, можна лише мислити, а отже, мислення (а не чуття) відкриває шлях до справжнього буття. До такого висновку підштовхував досвід розвитку попередньої філос

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать