Дві концепції мови у діалозі Платона "Кратіл" та онтологічні побудови "Категорій" Арістотеля

Дві концепції мови у діалозі Платона «Кратіл» та онтологічні побудови ”Категорій” Арістотеля

Розглядаючи в рамках філософської мовної проблематики дихотомію «природа/ домовленість» або, інакше, «природа/ закон», можна відзначити два напрямки розгортання цієї проблеми: стосовно питання походження мови та стосовно засад її функціонування. Прояснюючи умовну/ природну співвіднесеність слова та позначуваного ним предмета, ми таким чином прояснюємо (і розв’язуємо) питання як онтологічного, так і гносеологічного виміру мови, проте не слід забувати, що такий поділ усе ж залишається умовним, позаяк природне чи умовне походження мови відповідно передбачає природний/ умовний зв’язок між іменем та самою річчю.

У діалозі “Кратіл” Платон викладає дві теорії мови, два підходи та способи прояснення стосунків між мовою та світом речей: договірну теорію, коли ім’я є лише знаком речі і дається їй за попередньою домовленістю, та теорію природної відповідності між словом та означуваною ним річчю. В процесі розгортання дискусії між учасниками діалогу Сократ, не висловлюючись однозначно на користь тієї чи тієї сторони, загалом схиляється до неспроможності слів «досягати істини сущого». Істинне буття властиве лише ідеям, імена лише виражають речі через наслідування (мімесис), а саме – через наслідування суті речей.

Але неоднозначність точки зору Платона щодо статусу мови та мовних знаків у діалозі «Кратіл» проявляється неодноразово. Мотивуючи (посилюючи) спочатку теорію Кратіла і наводячи різної значимості доведення істинності етимологій слів, автор далі переходить до ствердження (і доведення) істинності поглядів іншого учасника діалогу, Гермогена.

Взагалі Платон розгортає дослідження категорії «правильності імен» в дещо іншому, ніж його попередники, ракурсі. До Платона цим питанням вже займалися софісти, досліджуючи переважно зв’язок між визначенням та поняттям, що ним визначається. Не випадково в Платоновому «Протагорі» відомий софіст наполягає на необхідності внутрішньої узгодженості тексту: текст «повинен відповідати самому собі». Натомість сам Платон у «Кратілі» за правильність вважає узгодженість слова зі смислом, на який воно вказує.

Сучасний дослідник античного мовознавства М.П. Грінцер звертає увагу на те, що Платон, з одного боку, зіштовхує дві розбіжні позиції щодо мови, з іншого – намагається пов’язати їх, переплести елементи обох у єдине зображуване твором полотно. Наприклад, він вживає слово «номотет», законодавець, щоб позначити причину виникнення імен в теорії Кратіла: «імена встановлюються (θέσίζ) по «природі» (φύσίζ), але при цьому «законом» (νόμοζ) – тим самим практично з самого початку два полюси сполучені в рамках єдиної дії, єдиного процесу», – бо, на думку Грінцера, для Платона важливим є сам процес поєднання крайніх точок цієї опозиції на суто мовному, словесному рівні (що, до речі, є продовженням Гераклітового «парадоксального» стилю: зображення цілого через зображення частин-частковостей). Тому маємо дійти висновку, що Платон, підтримуючи то один, то інший бік у суперечці, ймовірно, робив це навмисне: «Кратіл» виявляє риси риторичної структури «зразка «подвійних промов», в яких відсутня ідея остаточного позитивного доведення однієї тези, але діє принцип рівнозначної аргументації обох зовні протилежних точок зору на один предмет».

Доцільним (як приклад) є зіставлення грецького кореня ονομα з індоєвропейським коренем *nem – «розподіляти»: тут ім’я постає як щось, чим наділена людина. Таким чином, ονομα та λόγοζ (λέγω зі значенням «збирати, вибирати») є своєрідним доповненням одне одному. Людині дані імена речей (ονοματα), з яких вона може, «розбираючись», скласти ціле висловлювання (λόγοζ) про речі.

В центральній частині діалогу, після доведення природної теорії та перед переходом до іншої, договірної, Сократ говорить: «Треба ... знову повернутися до щойно сказаного і спробувати, за словами поета, «дивитись і вперед, і назад». Це ще одне місце, де Платон начебто мимовільно «видає» себе: «дивитись і вперед, і назад», – тобто утримувати в єдиному погляді, одночасно усвідомлювати крайні точки, охоплюючи протилежності.

Платон поєднує концепції природи та закону, застосовуючи для аргументації діалектичну практику, яку використовували і софісти. Дві точки зору співрозмовників протиставляються радше заради симетрії та зовнішнього унаочнення побудови діалогу, натомість на внутрішньому, змістовному рівні вони весь час доповнюють одна одну. Таким чином, мова постає як універсальний посередник, проявляючи різні, навіть протилежні якості, називаючи (описуючи) одну й ту саму річ.

Проте аргументація автора «Кратіла» не скрізь є послідовною і правильною: наприклад, коли Сократ розглядає різницю між істинним та хибним логосом, він змушує співбесідника визнати, що і складові частини логосу, слова, також мають бути або істинними, або хибними, – використовуючи таким чином софізм «цілого та частини»: коли ціле є тотожним чому-небудь, то тотожними цьому «чому-небудь» мають бути всі частини цілого. Крім того, Платон і в іншому місці виявляє неоднозначність власної позиції, наприклад, у подвійному ставленні до явища мовного мімесису (Сократ спочатку надає значимості наслідувальній функції ім