Сутність неореалізму

Неореалізм

Наприкінці XIX в. у західній філософії одержали поширення суб'єктивістські погляди на процес пізнання, зв'язані головним чином з позитивістськими течіями. Уважалося, що основу нашого знання навколишнього світу становлять почуттєві враження, у яких безглуздо й безплідно шукати якісь об'єктивні сутності.

Однак величезні успіхи наук, зокрема фізики, що відкривали різноманітні, сховані раніше явища й процеси фізичного миру, було важко сполучити з подібним гносеологічним суб'єктивізмом. Не доводиться дивуватися тому, що незабаром на противагу філософському суб'єктивізму з'явилися й прямо протилежні концепції, що заявляли про об'єктивну реальність об'єктів пізнання. Таке, наприклад, навчання Ф. Брентано про предметність свідомості, тобто про його спрямованість на якийсь предмет. Такі ж і ідеї австрійського учня Брентано філософа Мейнонга, що розробив "теорію предметів", даних суб'єктові, що пізнає, у його переживаннях. Однак, у той час ідеї цих мислителів на американських і англійських філософів помітного впливу не зробили.

В англійських ж університетах домінувала філософія абсолютного ідеалізму (у Кембриджі - Мак-Таггар, в Оксфорді - Ф. Бредли). З погляду цих філософів, що оточує нас емпіричний світ являє собою тільки видимість, а не реальність. Реальність же властива лише абсолюту, що розуміється як абсолютний досвід.

Відповідно, Бредли писав: "Що я відкидаю, так це відділення відчуття від що відчувається, або бажання від бажаного, або того, що мислиться від мислення... Буття й реальність, коротше кажучи, це теж саме, що чутливість". Або ще: "Природа сама по собі не має реальності. Вона існує лише як форма прояву усередині абсолюту".

Ця позиція викликала серйозні заперечення насамперед з боку молодого англійського філософа Дж. Э. Мура, що надрукував в 1903 р. свою знаменитої статтю, що мала назву "Спростування ідеалізму". У цій статті Мур піддав чисто логічному аналізу й критиці фундаментальний, як він думав, для будь-якої форми ідеалізму тезу "esse est percipi" (існувати, значить сприйматися). У зазначеній роботі Мур розглядає відчуття синього кольору. Зіставляючи його з відчуттям зеленого кольору, він затверджує, що в кожному відчутті кольору є дві частини: одна, загальна всім відчуттям, це - свідомість; інша, об'єкт цієї свідомості, тобто сам синій, що від свідомості не залежить, а дається йому або входить у нього як особливий об'єкт.

Цим аналізом Мур заклав основи двох філософських течій: реалізму, відповідно до якого в пізнавальному акті об'єкт безпосередньо присутній у свідомості, і філософії аналізу. Трохи пізніше Мур протиставив цій ідеалістичній тезі точку зору "здорового глузду", відповідно до якого об'єкти пізнання існують незалежно від акту пізнання.

Але це був тільки початок. Виникнення неореалізму як оформленого філософського плину звичайно зв'язується із двома роботами: перша з них - це опублікована в 1910 р. "Програма й перша платформа шести реалістів". Її авторами були шість молодих філософів, що об'єдналися для пропаганди й відстоювання реалістичної позиції у філософії. Це були Э.Б. Холт, Р.Б. Перрі, У.П. Монтегю, Э. Сполдинг, У. Питкин і У. Марвин.

Ці ж автори видали в 1912р. книгу за назвою "Новий реалізм", збірник статей, присвячених неореалістичній розробці різних проблем, висунутих членами групи. Надалі кожний автор працював на загальній ниві, самостійно публікуючи книги й статті.

Навчання неореалістів досить незвичайно й навіть парадоксально. Воно легко може здатися сущою безглуздістю. Тому для початку треба зрозуміти їхній задум і ту проблему, що вони намагаються вирішити.

Насамперед, мова йде про статус самого пізнаваного предмета, об'єкта або речі. Оскільки ми можемо сприйняти їх тільки за допомогою відчуттів, то ідеалісти типу Берклі затверджували, що нам можуть бути відомі наші відчуття, за межі яких ми вийти ні в змозі. Ми замкнуті у своїх відчуттях, і як би ми не намагалися заглянути за них або через них, щоб добратися до самих речей, що існують об'єктивно, поза нами й нашої пізнавальної діяльності, нас чекає невдача. За межі наших відчуттів ми вийти не в змозі.

Звідси робився висновок про те, що й усе, що ми пізнаємо, це тільки наші відчуття й, отже, те, що ми називаємо речами, суть не більш як комплекси відчуттів. Увесь зовнішній світ, таким чином, складається з відчуттів або з їхніх комбінацій.

Із цього приводу ще Дідро писав, що це "екстравагантна система, що, на мій погляд, могли створити тільки сліпі! І цю систему, на сором людського розуму, на сором філософії всього сутужніше спростувати".

Це дійсно так. І не випадково, що виведений із себе Самуель Джонсон, стукнувши ногою по лежачий на дорозі великому каменю, викликнув: "Так я його [Берклі] спростовую!".

Але якщо речі існують об'єктивно, поза суб'єктом, що пізнає, те що ж має місце в його свідомості в момент сприйняття того або іншого фізичного об'єкта? Локк уважав, що свідомість людини - це чиста дошка (tabula rasa), на якій досвід пише свої письмена. Але це була лише метафора.

Деякі французькі філософи затверджували, що річ залишає в душі свій відбиток, подібно тому, як на м'якому воску залишається слід від печатки. Але й це була метафора.

Для прихильника "діалектичного матеріалізму" відчуття (так само, втім, як і поняття, теорії, наше пізнання взагалі) є відб