Філософія Платона

Зміст

Філософія Платона

Зовнішній вигляд Платона

Політична філософія Платона, його вчення про політику

Список використаної літератури

Філософія Платона

Успіх софістів на ниві освіти завів би грецьку філософію в безвихідь. В результаті ми не мали б ні Платона, ні Арістотеля. Проте в другій половині V в. до н. э в Афінах у софістів з'явився могутній конкурент. Їм опинився Сократ, послідовник філософії Анаксагора. Сократ сприйняв кращі традиції мілетської школи, що сходила до світлого, незамутненному джерелу дійсного знання (Тертулліан в "Апологетиці" говорить про те, що філософія в своїх витоках сходить до божественного одкровення). Між Сократом і софістами розгорілася справжня боротьба за душі грецьких хлопців, що цікавляться наукою і філософією Щоб отримати перемогу в цій боротьбі Сократ повинен був показати, що він не тільки розумніший, але і етично вище за своїх супротивників: не тільки мистецтвом суперечки, але і прикладом свого життя він повинен був завоювати, привернути до себе душі своїх учнів. З учнів Сократа найбільш здатним був Платон. Особа Сократа, його мученицька смерть, прийнята з незвичайною мужністю, - все це поза сумнівом, справило сильне враження на Платона. У цьому контексті доречно пригадати євангельські слова: "Якщо зерно, занепале в землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плоду" (Ін.12.24). Володіючи прекрасною пам'яттю, Платон запам'ятав бесіди Сократа в найдрібніших подробицях і пізніше записав їх. Записи бесід (діалогів), в яких Сократ грає головну роль, складають основну частину філософської спадщини Платона.

Спадщину Платона надав величезний вплив на європейську філософію. Систематичне вивчення філософії Платона продовжувалося протягом всього античного періоду в стінах, заснованій Платоном Академії (закритою за наказом імператора Юстініана лише в 529 р. н. е); після деякого занепаду інтересу до платонізму протягом середніх століть, вивчення філософії Платона було продовжене в Італії в ХV столітті. Головна заслуга в підготовці перекладів праць Платона на латинську мову і коментуванні їх належить великому італійському гуманістові Марсиліо Фічино (1420-1499). Ось що пише про Платона Марсиліо Фичинo у введенні до латинського перекладу діалогу Платона "Протагор";

"Існує у греків правдівейшєє про Платона вислів: Феб народив двох видатних синів - Ескулапа і Платона. Ескулап лікував тіла, а Платон - душі [...] Хвороба ж душі полягає в помилкових думках і поганих вдачах. Таке ж зло обдарованим душам ніким так легко не заподіюється, як софістами. Дійсними філософами є ті, хто старанно шукає істину з любові до самої істини. Софісти ж прив'язуються до думок з любові до думки".

Той же Марсиліо Фічино в передмові до іншого діалогу Платона "Другий Алкивіад або про молитву" показує, що дійсна відмінність філософа від софіста полягає також і в тому, що філософ вірить в Бога і просить у Нього мудрості, тоді як софіст вірить тільки в себе: "Що просить Сократ? Блага. Якого блага? Мудрості, тобто пізнання божественної істини, яке може дати лише Бог. Що просить перш за все? Щоб Бог зробив його гідним мудрості. Хто гідний божественної мудрості? Той, хто готовий нести її світло".

Таким чином, ми бачимо, що філософія, що загрожувала було зійти з правильного шляху, в особі Сократа знову повертається до своїх чистих витоків: божественній істині.

Софісти бажали здаватися праведними, подібно до фарисеїв, про яких ми читаємо в Євангелії. Сократ же бажав не здаватися, а бути праведним, унаслідок чого він неминуче повинен був зазнати гоніння, бо тут на землі істина ходить в терновому вінці. Трагедія Сократа і взагалі всякого страждаючого праведника пояснена в діалозі Платона "Государство":

"Сама вища несправедливість - це коли праведним виглядає той, хто не є праведним. Тому дамо несправедливому максимальну несправедливість, але дозволимо, щоб той, хто багато зробив неправедного, всьому почитався як справедливий [...] Коли встановимо такого, поряд з ним поставимо чоловіка праведної, простої і незнатної людини, яка, як у Есхіла, хоче не здаватися, але бути добрим. Приберемо від нього, таким чином, всяку добру славу, щоб він нікому не здавався праведним. Бо якщо він здаватиметься праведним, то отримає почесті і нагороди. Тому буде неясно, ради почестей або нагород він такий, чи ні. Отже, позбавимо його всіх речей, окрім праведності і представимо його таким, щоб він був повною протилежністю неправедному, тобто щоб не роблячи нічого неправедного, всім здавався несправедливим, так щоб він був випробуваний якимсь випробуванням на праведність і ні унаслідок поганої слави, ні унаслідок того, що з неї виходить. не відхилявся від свого наміру, але пребил недвіжім навіть до смерті, будучи протягом всього свого життя шанобливий неправедним, будучи насправді праведним; і коли обидва досягнуть межі: цей - праведності, а той - неправедності, розсудимо, хто з них виявиться щасливішим".

З цього чудового зіставлення ми бачимо, як глибоко розумів Сократ трагічність своєї місії. Софісти, будучи брехунами, здаються всім мудрими, а дійсний мудрець і праведник приречений на гоніння і страждання. По суті Сократ прийшов до висновку, який афористично виразить пізніше св. ап. Павло: “Всі охочі жити по Христу будуть гнані".

Яка ж доля, згідно Сократу, чекає того праведника, який хоче не здаватися, а