Філософський аналіз мовної здатності як вихідного принципу порівняння мов

Філософський аналіз мовної здатності як вихідного принципу порівняння мов

Важливим напрямком досліджень В. фон Гумбольдта була філософська рефлексія над проблемами мови зі спробами лінгво-філософського осмислення її результатів. Перші досліди порівняльного дослідження мов німецького мислителя пронизані ідеєю пошуку шляхів, які вели б до розумного союзу філософії культури з філософією людини. Це знайшло втілення у проекті порівняльної антропології, завданням якої німецький мислитель вважав вивчення індивідуальних характерів з метою виявлення співвідношення окремих своєрідностей та загального ідеалу людства, спираючись при цьому не на зовнішні умови та обставини, а на «внутрішню форму характеру». Гумбольдт доходить висновку, що у відношенні «особливе – загальне» з необхідністю з’являється третя складова: «народ». Первинною, природною та стабільною формою культурно-етнічного об’єднання людей є, на думку Гумбольдта, мовне співтовариство, яке є головною умовою формування особистості. Поняття людства стає для Гумбольдта певною формою втілення метафізичної основи людського Я, такою його формою, в якій знімаються протилежності єдиного і множинності. Гумбольдт безпосередньо поєднує дослідження мови з ідеєю зв’язку окремого індивіда і людства, при цьому мова стає найважливішим предметом дослідження; він переконаний, що розгляд мови потребує онтологічного підходу, з позиції її визначальної пов’язаності з людиною. На думку Гумбольдта, запропонований ним порівняльний аналіз семантичної структури мов сприятиме розумінню складного процесу «перетворення світу на думку».Гумбольдт вказує на особливу здатність мови: аналіз семантичних структур дає картину семантичної будови світу, при цьому мова є «силою, яка пронизує всю історію людства». Тобто внаслідок дії «сили» як явища енергійного плану з’являється семантичний вираз як форма осягнення світу. «Сила» відсилає до іншого собі, до «знака», змінює форму виразу себе. Однією з головних функцій мови Гумбольдт вважає її особливу роль посередника між світом зовнішніх явищ та внутрішнім світом людини. Таким чином, його пошуки розгортаються у напрямку, що відрізнявся від інших мовних теорій, сучасних йому і попередніх: мова є не лише інструментом для вираження мислення, не лише зовнішнім засобом спілкування людей і забезпечення суспільних зв’язків. У мові постійно відбувається процес перетворення світу на думку, тобто вона зрощена з внутрішнім світом людини і справляє зворотній вплив на неї – через раніше сформовані поняття. Тому мова постає не тільки у ролі засобу втілення уже здобутої істини, але і як засіб відкриття раніше невідомого знання – і у цьому полягає її евристична роль.

Зусилля Гумбольдта спрямовані на з’ясування та описання цього механізму, тобто яким чином мова стає знаряддям осягнення світу, знаряддям виникнення і формування ідей. Гумбольдт рухається у річищі дослідження онтологічних засад мови, що безпосередньо пов’язане з головним предметом філософського дискурсу: внутрішнім світом людини. Вказуючи на відмінність, принципово новий підхід та особливості мовної теорії Гумбольдта, треба зазначити, що він як філософ знаходиться на межі впливу двох протилежних течій своєї доби: раціоналізму Просвітництва і реакції на нього у вигляді руху «Бурі і Натиску». І творчі пошуки мислителя спрямовані не на вибір якогось одного напрямку, але на осмислення їхніх протиріч у цілісності, що не могло не вплинути на риси створеної ним концепції. Гумбольдт звертається до дослідження мови у пошуках відповіді на головну проблему гуманітарних наук: проблему людини, яка врешті-решт була проблемою смислу. Це проявилося у появі і зростанні у Гумбольдта та його сучасників глибокої зацікавленості питанням співвідношення між розумом та культурою, між суб’єктивним та об’єктивним розумом, між формуванням особистості та цивілізацією і визначним досягненням філософа була його спроба «трансформувати поняття Bildung – у концепцію». Тому важливо розглянути вчення Гумбольдта в аспекті стверджуваного ним онтологічного зв’язку між процесом формування особистості та мовою. Теорія Bildung сприймалася Гумбольдтом у першу чергу як теорія, що має відповідати на питання про призначення людини. Поняття культури він розглядає у двох вимірах: динамічному і статичному, як процес і результат. Bildung характеризує культуру як процес самостворення, що завершується саморефлексією, появою самоусвідомлення у якості культури. «Bildung – це власне процес гуманізації людського».Тому розглянута у цілісності, у пропорційній єдності своїх потенцій, людина є насамперед людиною діяльнісною, власне силою, енергією, а місцем об’єктивації її діяльності є світ, тотальне не Я. Але діяльність людини може набувати різних напрямків: або однобічної екстеріоризації своїх потенцій, в результаті чого атрофуються незадіяні нею власні сили, або ж різнобічний розвиток усіх сил і здатностей, що Гумбольдт і називає поняттям Bildung, самостворення. Найяскравішим проявом культури як Bildung є мистецтво, в першу чергу поезія – як той тип екстеріоризації людської діяльності, де відсутнє відчуження, втрата людиною самої себе. У подальшому на місце мистецтва Гумбольдт поставить мову як явище більш первинне, більш укорінене у бутті людини. Людина як істота діюча розуміється Гумбольдтом як істота, що володіє мовою, і будь-яке дослідження смислу людського буття відбуватиметься у нього у річищі дослідження мови як первинного місця конституювання смислу. Мовна концепція Гумбольдта висвітлює дві ва