Гносеологічні проблеми історії в XX ст

План

Історія в концепціях «філософії життя»

Гносеологічні проблеми історії баденської школи неокантіанства

Проблеми історії в концепціях неогегельянства

Неопозитивістська теорія історії

Використана література

Історія в концепціях «філософії життя»

Розчарування в ідеях Просвітництва, німецької класичної філософії привело західних мислителів вже у другій половині XIX ст. до теми «Критика історичного розуму». її утвердження в західноєвропейській філософії історії пов’язане з відмовою від віри у можливість зрозуміти глобальний смисл історії людства, трактувати її як прогресивно сформований процес, що веде до утвердження гуманізму і розуму в суспільному житті. «Критика історичного розуму», ставши лозунгом «філософії життя» і неокантіанства на межі XIX - XX ст., у нашому столітті знайшла найбільш послідовних продовжувачів у прихильниках таких напрямків як неогегельянство і неопозитивізм. Вони критикували так зване субстанційне мислення, що претендувало на виявлення єдиного начала соціального життя, яке було б підосновою всіх подій історії.

Одними з перших удар по «субстанційному» розумінню сенсу історії, гегелівській схематиці суспільного розвитку нанесли прихильники «філософії життя» Ф.Ніцше та В.Дільтей. Відмовившись від спадщини класичного раціоналізму, ці мислителі проголосили категорію «життя» базисною для розуміння світовлаштування, природи та історії. Однак кожен з них наповнив її власним змістом.

Для Ніцше поняття «життя» пов’язується з природно-біологічною основою, основною характеристикою якої є «воля до влади». Історію Ніцше сприймав як сферу протилежну стихії «життя». Він вважав історію силою небезпечною для життєвої основи, здатною придушити, «паралізувати» її. Історія постає, за Ніцше, необхідним злом, породженим людиною. Однак людина немислима у відриві від культурно історичної традиції. Тому Ніцше сформулював «закон», згідно з яким неісторичне та історичне є однаково потрібними для «здоров’я» індивіда, народу, культури.

З позицій цього «закону» він критикував європейську гуманістичну традицію за придушення культурою життєвої основи, створення неправдивого образу людини, історія, за Ніцше, належить людині, що спрямована вперед, «прихильнику», «хранителю традиції» і одночасно «прагнучому» звільнення від її гніту. Ці з ипи «життєвої установки» дають і різні види розуміння історії «монументальний», «антикварний» та «критичний». Історія володіє, за Ніцше, найбільшою цінністю тільки у «критичному» варіанті, коли сама вона стає засобом боротьби проти минулого, служить меті «притягання його до суду». Ніцше відкинув наявність цілісного смислу історії, доступного раціональному осягненню. Згідно його погляду, порочним є сам пошук глобального смислу історії, бо тоді вона була б «історією мас», історією закономірного і необхідного.

На відміну від Ніцше, В.Дільтей розмірковував про смисл історії в межах академічного варіанту «філософії житгя». У своєму варіанті «критики історичного розуму» Дільтей прагнув не до засудження історії як сили, що придушує «життя». Для нього «життя» тотожне потоку духовного, психічного, об’єктивованого в різних феноменах культури, що історично розвивається. Розуміння смислу історії Дільтеєм спрямоване проти як глобальних схем історичного розвитку на кшталт гегелівської, так і крайніх форм номіналістичного твердження в дусі неокантіанства про доступність людині лише індивідуального в соціальному житті. Осягнення історії бачилось йому похідним від характеру тієї реальності, в яку включається мисляча і діюча людина. Дільтей вважав, що індивідуум завжди включає певний смисл у свої дії, але самі вони розгортаються на фоні утворень «об’єктивного духу» історії, закарбовуючись в різноманітних соціокультурних продуктах епохи. Індивіди і утворення «об’єктивного духу» складають, за Дільтеєм, «духовний світ». Кожній культурі притаманний власний «духовний світ», зумовлений сукупністю заключених в ньому смислоутворкючих факторів діяльності окремих індивідів.

В історії, таким чином, завжди присутні значимі смислові ансамблі, які, однак, не можна, керуючись гегелівським принципом, представити як прогресивно змінюючі один одного. Смисл історії бачився Дільтею завжди відкритим питанням, яке вимагає конкретної відповіді в певній життєвій, історичній ситуації. У пошуках смислу історії людина, в зображенні Дільтея, завжди опиняється на становищі інтерпретатора, який виходить з власної життєвої ситуації. Історичне явище володіє значенням, смислом тільки в тій мірі, в якій воно набуває цінності крізь призму конкретних цілей суб’єкта пізнання. Історія набуває смислу лише тоді, коли соціальна реальність в динаміці її тимчасового становлення виступає як ціннісна предметність, бачиться крізь спектр певних цільових установок пізнаючого її суб’єкта. Смисл історичних явищ виявляєтея завжди незавершеним, підлягаючим переінтерпретації, оскільки майбутнє відкриває все нові і нові перспективи, по-іншому висвітлює минуле і теперішнє. Осягаючи історію, людина, з погляду Дільтея, знаходиться в просторі «герменевтичного кола», що передбачає пізнання частини крізь призму цілого, картини, що постійно збагачується новими даними про динаміку суспільного розвитку людства.

Розумний просвітницький світ історії постав у творах Ніцше і Дільтея ірраціональною стихією «життя». «Критика історичного розуму» в межах «філософії життя» виявила зв’язок пошуку смислового змісту суспільного розвитку із соціокультурною си