Природа і наука у філософському осмисленні

Природа й наука у філософському осмисленні

Джерела розколу двох культур, про яке з такою наполегливістю заговорили в другій половині XX століття, особливо після публікацій англійського письменника й ученого Ч. П. Сноу, лежать глибоко в надрах формування новоєвропейської науки, а перше відкрите вираження й філософське осмислення, що не втратило свого значення аж до сьогоднішнього дня, він одержує на результаті XIX і на самому початку XX століття (хоча бунт романтиків кінця XVIII - початку XIX століття проти безоглядного преклоніння ідеологів епохи Просвіщення перед розумовою раціональністю може розглядатися як передбачення цих подій). До цього часу завершилося формування того, що зараз називається класичною наукою. В основних областях природознавства - фізиці, хімії, біології - були сформульовані фундаментальні узагальнення (закони И. Ньютона в теоретичній механіці, рівняння Дж. Максвелла в електродинаміку, система елементів Д. И. Менделєєва в хімії, теорія еволюції живої природи Ч. Дарвіна в біології). Здавалося, що всі явища природи охоплені природничо-науковим знанням, зрозумілі у своїй істоті з єдиної точки зору й вбудовані в деяку єдину "картину миру". І що стосується явищ природи, то представлялося, що справа тільки за поясненням частковостей і деталей конкретних явищ і за розробкою практичних, технологічних додатків фундаментальних знань. На порядок денний устало завдання дослідження й пояснення в тім же стилі і явищ людського миру, тобто самої людини й продуктів його діяльності - миру людської культури. От це важливо підкреслити: саме завдання пояснення людини й людської культури науково - читай природничо-науково, тобто тими ж пізнавальними засобами й у рамках тих же пізнавальних установок, які продемонстрували високу ефективність при вивченні явищ природи. До цього часу сформувалося й одержало колосальну популярність (особливо серед учених-натуралістів) позитивістський напрямок у філософії, представники якого намагалися теоретично обґрунтувати неминучість такого повороту гуманітарної сфери до наукового (природничо-наукової) методології пізнання. Як писав близький до позитивізму французький філософ і історик культури І.Тен, "новий метод, якому я намагаюся випливати і який починає входити в усі моральні науки, полягає в тім, щоб дивитися на людські добутки, і зокрема на добутки художні, як на факти і явища, характерні риси яких повинне позначити й відшукати їхньої причини, - більше нічого. Наука, що розуміється таким чином, не засуджує й не прощає; вона тільки вказує й пояснює... Вона надходить, подібно ботаніці, що з однаковим інтересом вивчає те апельсинове дерево й лавр, то ялину й березу; сама вона - щось начебто ботаніки, що тільки досліджує не рослини, а людські добутки. От чому вона треба загальному руху, що у цей час зближає моральні науки з науками природними й, повідомляючи першим принципи, розсудливість і напрямок останніх, надає їм ту ж міцність і забезпечує за ними такий же успіх".

І от у цих умовах гуманітарії й філософи, що не приймали такої установки на перетворення соціальних і гуманітарних наук у розділ природознавства, взяли на себе завдання досліджувати, наскільки обґрунтовані ці домагання природничо-наукового методу на пояснення миру людської культури, і якщо ці домагання не обґрунтовані, те чим культура якісно відрізняється від природи, а науки про культуру (гуманітарні науки, "науки про дух") - від наук про природу (природничих наук)? Ця проблема одержала блискуче висвітлення в цілій серії робіт представників неокантіанства (В. Виндельбанд, Г. Риккерт і ін.), філософії життя й філософії культури (В. Дильтей, Г. Зімель і ін.). Опускаючи деталі аргументації прихильників повної автономії гуманітарної сфери від природничо-наукової, оборотна увага на те, що в ній по суті в більше розгорнутому виді одержала розвиток дуалістична установка Канта, що протиставив природу як царство необхідних законів людині як джерелу моральної волі. Саме це положення лежить в основі системи міркувань і Дильтея, і Риккерта, і інших. Природа, з їхнього погляду, - це те, що існує до й незалежно від людини по своїх власних необхідних, вічних і універсальних законах, а культура - продукт діяльності людини, що переслідує завжди певні цілі й орієнтується в цій своїй діяльності на певні норми, ідеали й цінності. Звідси й принципова різниця як з метою, так і в методах гуманітарних наук у їхньому зіставленні з науками природними. Якщо спробувати сформулювати їхню концепцію у вигляді деяких пар опозиції, по яких природа відрізняється від культури, а науки про природу - від наук про культуру, то загальна картина буде виглядати в такий спосіб.

По предметній підставі:

1) Якщо природа виступає в природознавстві завжди у вигляді об'єкта пізнання, незалежного від його суб'єкта, що пізнає, то в гуманітарній області суб'єкт сам стає предметом пізнання самого себе, і, отже, усяка спроба розглядати його просто як об'єкт (відволікаючись від його внутрішнього суб'єктивного миру) приречена на провал.

2) Якщо природа поза історична, то культура є історичний процес творення всі нових і усе більше зроблених і складних форм значимостей і змістів.

3) Якщо природа є царство необхідних законів, то культура - продукт діяльності вільної людини.

4) Якщо в природі панує причинність, причинні відносини й взаємодії, то культура є продукт діяльності людини, що переслідує певні цілі й керується при цьому певними цінностями, нормами й ідеала