Філософія Ренесансу

Ренесанс визначається як історичний процес ідейного й культурного розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій, що має самобутню цінність. Його елементи починають проявлятися на пізній фазі феодалізму й обумовлені розкладанням, що починається, феодальної системи. Весь процес триває аж до ранніх буржуазних революцій.

У розвинених країнах Європи вже на переломі XII і XIII ст. у зв'язку з розвитком ремесел і торгівлі, з розквітом міст відбувається ріст продуктивності праці. Місто представляло силу, завдяки якій феодалізм прийшов до вершин своєї економічної зрілості, але разом з тим у росту міст проявлялися риси, які переходили за рамки феодального ладу. Із прогресуючим економічним розвитком міст зв'язаний процес швидкого нагромадження торговельного й лихварського капіталу, а згодом виникають зародки (локальні, обмежені, нестійкі) капіталістичних виробничих відносин. Мануфактури були, однак, спочатку скоріше виключенням, чим правилом. У сутності Ренесанс є періодом подолання попередньої тривалої стагнації продуктивних сил.

У феодальній Європі існували більші розходження в економічному, політичному й культурному розвитку міст, тому Ренесанс не виникає відразу у всіх країнах, але насамперед у найрозвиненіших. Його колискою є Італія - майже весь перший період свого розвитку Ренесанс був «італійським явищем», і лише в другому періоді він здобуває європейський характер. В історіографії на Заході існує лапідарна хронологія Ренесансу: ранній Ренесанс - Trecento (починаючи з 1300 р. XIV в.), зрілий Ренесанс-Quattrocento (XV в.), пізній Ренесанс - Cinquecento (XVI в.). Це розподіл безпідставно, тому що воно абстрагується від національних і інших розходжень розвитку Ренесансу в різних країнах тодішньої Європи. .

Головні носії ідеології Ренесансу - міські вищі шари, умільці, міщани, монастирські й церковні інтелектуали - перебували в гострому політичному протиборстві із середніми й нижчими шарами міського населення, нехтували бідноту («плебс» ), незаможних. У той період ще не дозріли класові протиріччя між міщанами й феодальним дворянством, навпаки, дворяни й навіть високі представники церкви симпатизували міщанським шарам, положення й спосіб життя яких представлялися привабливими.

Ідеологія Ренесансу має як би подвійну спрямованість: з одного боку, антифеодальну, з іншого боку - антиплебейську. Міщанські верхи прагнули до стабілізації й розширення товарно-грошових відносин за допомогою реформ державного апарата й церкви. Термін «ренесанс» правильно вживати саме в цій класовій визначеності. Головний зміст і навіть головну рису цього історичного процесу відбиває не дослівний переклад цього терміна (фр. renaissance - відродження, тобто відродження, новий розквіт античної культури, науки й філософії), а антифеодальний зміст процесу, спрямованість проти церкви, дворянства й всіх феодальних порядків.

Для мислення, ідеології й культури Ренесансу вирішальною тенденцією, що характеризує переворот, є перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння миру. Це процес діалектичний, суперечливий, складний, здійснюється він повсюдно, але в різних модифікаціях, варіантах, формах.

Ренесанс охоплює ту фазу історії, у якій християнська релігія вже не має домінуючої, монолітної позиції. Цей переворот відбувається насамперед у релігійних рядах; ні у філософії, ні в мистецтві або літературі відразу не усувається існуючими сторіччями традиційний напрям думок.

У боротьбі із середньовічним теократизмом на перший план культури Ренесансу виступають гуманістичні, антропоцентричні мотиви. Презирство до земного єства заміняється визнанням творчих здатностей людини, розуму, прагнення до земного щастя. Реалізація людяності припускає освоєння досягнень культурного багатства минулого, тому гуманізм Ренесансу спонукує інтерес до античної культурної спадщини, до оволодіння багатоликим багатством древньої філософії. Знову й по - іншому відкриваються Платон і Аристотель, а також неоплатоніки, стоїки, епікурейці, Цицерон і ін. Їхня філософія розглядається в історичному контексті. Ренесанс - це насамперед вільне осмислення добутків античності, відмова від готових і незмінних істин. Замість поняття істини самої особистості надаються можливість і право вирішувати, що істинно, а що ні. Древні філософи приймаються скоріше як союзники, чим «вища інстанція». Учені, філософи вже виступають не як представники закритих шкіл, але як окремі дослідники. Цьому відповідали нові форми філософського пояснення, індивідуального стилю літературної обробки. Як реакція на схоластичну складність повсюдно спостерігалося прагнення до більше зрозумілого викладу. Проти колишнього схематизму більше враховується реальність, увага зосереджується на питаннях, які мають практичне значення й користь.

Однак було б неправильним ідеалізувати гуманізм Ренесансу й не зауважувати його внутрішніх протиріч, які зрештою відповідають його історичної обумовленості XIII-XV ст. Границі ці зримо проявляються в елітарності, в «аристократичних» тенденціях. Так, гуманістичні ідеї моральності були призначені вищим соціальним колам і класам, що мали можливість одержати утворення. Люди, які проголошували гуманізм, мали доступ до античної культури й філософії, знали мови (знання латинської мови, літератури було істотною ознакою Ренесансу). Не можна забувати, що гуманізм Ренесансу із самого початку різко суперечив аверроїзму (у деяких роботах викладається думка, що італійський гуманізм є католицькою реакцією на вчений аверро