Гуманізм і гуманітаризм: спільне і специфічне

Вважається майже загальноприйнятим, що виникнення гуманізму в своїх філософських витоках пов'язане з Просвітництвом — новою ідейною установкою на розуміння самої людини як історичного діяча. Гуманізм став візиткою епохи Просвітництва. Значною мірою це правильно.

Водночас питання «гуманізму» для філософів, які добре знають філософську традицію, не стає глобальнішим, ніж проблема уявлень про статус людини в різних світських і релігійних моделях світорозуміння, в різних філософських теоріях і системах ще із стародавніх часів. Стародавній гуманізм (без визначення цього поняття) є у філософських системах Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита, Епікура, Лукреція, Перикла, Протагора та інших мислителів Стародавньої Греції та Риму. Хоча гуманізм у цих суспільствах ще не став загальноприйнятим світоглядом та ідеологією суспільного розвитку, але проблеми людини і людства різною мірою в них обговорювалися.

Традиційне суспільство несло в собі зародок гуманізму. Але в жодному конкретному суспільстві (Стародавня Греція, Рим, Стародавній Єгипет, Персія, Вавилон та інші) гуманізм не оформився навіть у стійку філософську або суспільно-політичну течію, де б людина розглядалася як мета розвитку, як «міра всіх речей». Тому й поняття гуманізм не оформилося як викінчене, вплетене в систему категорій суспіль­ствознавства. В одних філософських системах людина наближалася до «людини гуманістичної» (як людина духовна, людина — носій прекрасного і моралі), в інших вона трактувалася як «бог серед тварин» і «тварина серед богів» (стародавні міфи про Олімп), де духовне, розумне надано їй богами. У проміжках між цими крайнощами існували змішані системи. Дещо змінилося в суспільствах, де почала домінувати авраамістична релігійна традиція (іудаїзм, християнство, іслам). Традиції конфуціанства і буддизму мають інші витоки і потребують спеціальних досліджень. Якраз в авраамізмі (усі три релігії побудовані повніше або значною мірою на стародавніх іудаїстських текстах, хоча християнство та іслам — це своєрідний протестантизм щодо класичного іудаїзму) ми зустрічаємося вже з більш-менш стійкими виявами гуманізму, оскільки людина роз­глядається як творіння Бога. Не випадково гуманізм сильніше розвинувся в Західній і Центральній Європі, де поширилася католицька версія християнства, яка була найближча до семітського авраамістичного духу. Православ'я негативніше ставиться до простої людини (холоп, раб і т. п.).

Відкрито про себе гуманізм заявив як світоглядна, культурно-художня течія в епоху Відродження. Заведено вважати, що ця епоха була запереченням Середньовіччя з пануванням у духовному житті релі­гійних догматів і церкви (економічне і політичне життя ми тут не аналізуємо). Дуже часто Середньовіччя і Відродження подаються як антитези. Такий деструктивний погляд на історію особливо домінував у марксизмі-ленінізмі, коли Середньовіччя вважалося «темною варварською епохою», періодом «тоталітаризму і мракобісся». При цьому «не помічали», що Відродження відбулося при підтримці тієї ж католицької церкви, яка замовляла твори, що сьогодні розглядаються як культові для Відродження (твори да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Тиціана, Веласкеса, Гойї та інших), відкривалися університети (в містах Болонья, Париж). Хоча не можна, безумовно, забувати про інквізицію і про боротьбу церкви з позитивною наукою. Отже, сучасний культ Відродження як епохи розвитку мистецтва, науки та філософії того періоду і повне заперечення ролі авраамізму в розвитку сучасної цивілізації варто розглядати обережніше через антагоністичне і неантагоністичне зняття суперечностей, а діалектичний закон заперечення вимагає зняття антитез як створення нової якості. Поступово релігія (і церква) та наука знайшли шляхи відносно мирного співіснування. Марксизм-ленінізм був налаштований до західної суспільної науки більш вороже, ніж католицька релігія. А скільки мільйонів «власних Джордано Бруно» було знищено в СРСР та країнах «народної демократії», важко сказати точно. Виважений підхід до розвитку гуманізму в католицькій і протестантській Європі дає підстави зробити деякі попередні висновки:

• по-перше, справді, ми маємо справу з реальним дуалізмом: традиційне суспільство Середньовіччя, яке трансформувалося в буржуазне суспільство, де позиції католицької та протестантської церков збереглися в суттєво зміненому вигляді, але мають значний духовний, політичний і морально-побутовий вплив; і антитрадиційне, модерністське технократичне суспільство, де традиції Відродження зберігаються в позитивній суспільній науці, яка вільна від теологічного впливу. Обидва «суспільства» — традиційне і антитрадиційне — це дві сторони однієї медалі сучасного західного суспільства;

• по-друге, синхронно з католицькою і протестантською Європою існували традиційні суспільства на основі православ'я, іудаїзму, ісламу, які були під більшим впливом релігійних догматів і церкви, де гума­нізм як духовна, культурна, філософська течія практично не пробив собі дорогу самостійно. Так, у країнах Арабського халіфату зафіксовані лише поодинокі випадки появи гуманістичних ідей, і ще донині ми спостерігаємо сплески традиціоналізму фундаменталістського спрямування, який ставиться вороже і до досягнень Відродження, і взагалі до західноєвропейської культури. Окремо стоїть Московія, а потім Російська імперія («третій Рим»). Тут гуманізм сприймався вороже, а церква була базою боротьби з гуманізмом, чи то він був російського, чи західного походження. Тільки Петро І ліквідував домінування п