Аналіз філософських та літературознавчих поглядів Е. Штайґера і М. Гайдеггера

Аналіз філософських та літературознавчих поглядів Е. Штайґера і М. Гайдеггера

Робота присвячена філософським основам теорії іманентної інтерпретації тексту та літературного твору відомого швейцарського літературознавця Еміля Штайґера. У центрі нашої уваги - категорія часу, що її Е. Штайґер запозичив з філософії Мартіна Гайдеггера й переніс у сферу поетики.

Предмет розгляду - філософське підґрунтя іманентної інтерпретації літературного твору, основним теоретиком якої вважається Е. Штайґер, і, зокрема, проблема часу - категорія, запозичена швейцарським теоретиком літератури з філософії Мартіна Гайдеггера і спроектована у площину фундаментальної поетики.

Літературознавча концепція Еміля Штайґера формувалась під впливом феноменологічної герменевтики Вільгельма Дільтея і Ніколая Гартмана, екзистенціальної філософії Мартіна Гайдеггера та вчення німецької духовно-історичної школи XIX століття. Проте саме екзистенціалізм у всіх його різноманітних виявах був чи не найважливішою складовою тогочасного інтелектуального клімату, "повстанням" проти традиційних систем, а у випадку Е. Штайґера - спробою адаптації Гайдеггерівських категорій "екзистенція" та "час" до розуміння художньої літератури. В інтерпретації літературного твору швейцарець намагався подолати зовнішню оболонку написаного слова, проникнути в його ядро, яке мусило б пов'язати літературу з "фундаментальними можливостями людського буття". Пошуки Е. Штайґера в цій площині - серйозне свідчення наявності у сфері теорії літератури постійної потреби в онтологічному оновленні. Нагадаємо, що всю свою літературознавчу концепцію він поставив на службу філософської антропології, яка досліджує свідомість людини й намагається дати відповідь на питання: що таке людина? Яка структура людського буття?. Уже наприкінці 20-х років Е. Штайґер докладно читає "Буття і час", і до кінця життя цей основний твір М. Гайдеггера залишається для нього настільною книжкою. У 1928 році швейцарський літературознавець відвідує мюнхенські лекції М. Гайдеггера, які захоплюють його своєю феноменологічно-екзистенціальною тематикою. 17 січня 1936-го відомий філософ читає в Цюріхському університеті доповідь "Про витоки мистецького твору" й особисто знайомиться з Е. Штайґером. Це знайомство згодом переростає в дружбу двох інтелектуалів, що тривала до смерті філософа. Е. Штайґер фактично відкрив філософію М. Гайдеггера для швейцарської германістики, помістивши його концепцію в доволі автономну філософську традицію. Намагаю чись розглядати М. Гайдеггера в якнайбільш "чистому" вигляді, швейцарець порівнював його з Гераклітом, Платоном, Ґ.В.Ф. Гегелем та І. Кантом [19]. Виходячи з такої констатації, вважаємо за необхідне докладніше зупинитись на основних моментах екзистенціальної філософії Мартіна Гайдеггера, що знайшли, на нашу думку, найбільше відображення в літературознавчій концепції Еміля Штайґера.

Центральне питання своєї філософії - питання про буття (Sein)- M. Гайдеггер зводить до питання про людське "тут-буття" (Dasein), місце, в якому взагалі може йтися про розуміння буття [26, 329]. Це розуміння виявляється не в абстрактних актах свідомості, а в конкретних формах буття людини у світі -"буття-у-світі" (In-der-Welt-sein), що тлумачиться як основна характеристика "тут-буття".

Оскільки проблему буття М. Гайдеггер розглядає через проблему людини, то його онтологія оформляється через антропологію. Людина, на думку філософа, є сущим, існуючим способом екзистенції: "Суще, аналіз якого постає як завдання, це завжди ми самі. Буття цього сущого завжди моє" [8, 41]. Тільки вона, наділена самістю (Selbst), здатна екзистувати. Екзистенція - це феномен людини, її якість як сутності [8: 41, 207].

М. Гайдеггер та його послідовники вважали, що екзистенція - це буття, спрямоване в "ніщо", буття, що усвідомлює свою кінцевість. Визначаючи екзистенцію через її кінцевість, М. Гайдеггер тлумачить її як "тимчасовість" (Zeitlichkeit), реальна точка відліку якої - смерть. Жодне суще, окрім буття людини ("тут-буття"), не знає про свою кінцевість, і тому ніякому сущому, крім нього, не відома часовість, не відкрите буття: "Тимчасовість взагалі не є сущим. Вона не є, а вказує (zeitigt) на себе... Тимчасовість вказує, а саме - вона вказує на можливі способи самої себе. Останні роблять можливою множинність модусів тут-буття" [8, 328]. "Тут-буття" організується своєю кінцевістю, ставлення до якої, назване М. Гайдеггером "турботою" (Sorge), визначає саму структуру "тут-буття". "Турбота" - це єдність трьох моментів - "буття-у-світі", "буття-наперед-себе" (Sich-vorweg-sein) і "буття-при-внутрішньо-світовому-сущому" (Sein-bei-innerweltlichem-Seienden). Визначаючи турботу як "буття-у-світі", М. Гайдеггер намагається наголосити на відмінності "тут-буття" від традиційного поняття "суб'єкта", оскільки останній зазвичай характеризується як антипод об'єкта. Натомість "тут-буття" - це певна нероздільна цілісність суб'єктивного та об'єктивного. Визначаючи турботу як "буття-наперед-себе", М. Гайдеггер визначає її відмінність від будь-якого наявного, речового буття; "тут-буття" у цьому сенсі постає тим, чим воно (ще) не є, тобто як власна можливість, і Нарешті, екзистенція - "буття