Людина як природне і соціальне явище

ТВОРЧА РОБОТА

Людина

як природне, соціальне і духовне явище

Одеса

2010

Зміст

Вступ

1. Погляди на визначення сутності людини в історії філософської думки

2. Людина, її біологічні ознаки

3. Діяльність людини, її соціальні, духовні ознаки

4. Визначення людини в сучасній філософії

5. Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми дослідження. Людина є найвищий витвір природи, її сутність досить складна і багатогранна. Невипадково людина вивчається багатьма науками в різних аспектах. Філософія завжди розглядала людину як особливий рід сущого, осмислювала проблеми людського існування, намагалася визначити її місце в світі, можливості її діяльності, намагалася збагнути людину в її цілісності. Філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній щось своєрідне, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складним та суперечливим об'єктом вивчення — людину.

Зважаючи на багатоаспектність вияву сутності людини, науковці визначають її через найбільш властиві їй характеристики, зокрема: людина як істота природна, соціальна, духовна. Тобто людина є невід’ємною частиною природи, має біологічні властивості і підвладна біологічним закономірностям і у той же час вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством, як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного й соціального в людині.

Формування людини відбувалося історично, коли вона із пасивного об'єкта перетворилася на активного суб'єкта суспільних відносин, здійснюючи власну діяльність, набуваючи знань, досвіду, культури, досягаючи певних статусів. Вона є не тільки продукт (результат впливу) певних суспільних відносин, але й становиться творцем самих цих відносин.

Сучасна людина продовжує розвиватися, змінюються її матеріальні і духовні потреби, цінності й норми, правила поведінки. Але змінюючись сама, людина змінює і світ навколо себе, і ці зміни іноді носять руйнівний характер. Тому визначення сутності людини, її природи, призначення, її сучасного та майбутнього, дуже гостро стоїть і в наш час, коли вирішується подальша доля людини і людства. Не хтось ззовні, а самі люди визначають свою долю, і кожний несе за це свою частку відповідальності.

Розуміння сутності (природи) людини в першу чергу пов'язане:

із аналізом характеру взаємозв'язку і взаємодії природного, соціального і духовного в людському існуванні;

розумінням, що ж вважати в людині суто людським, і чим саме обумовлений особливий, притаманний лише людині спосіб життєдіяльності;

визначенням, які характеристики людини зумовлюють її соціальну активність – біологічні чи соціальні, індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства, що найкраще репрезентує людину – її свідомість чи поведінка.

Тому на вирішення цих складних і суперечливих питань буде і направлена ця робота.

1. Погляди на визначення сутності людини в історії філософської думки.

Визначення людини — її сутність, походження, можливості і перспективи, сенс буття — здавна хвилювали мислителів. Протягом історії філософської думки розвивалися уявлення про людину, її сутність. Мислителі кожної нової епохи давали свої варіанти розуміння людини, досліджували різні нюанси, намагаючись наново осмислити місце людини в цьому світі.

Для філософів античності людина - мікрокосм, мала модель живого одухотвореного Космосу. Наприклад, для Платона людина представляє собою з'єднання душі і тіла. При цьому душа належить до світу ідей, до безтілесного і людина виступає носієм духу поза особи, тобто, сутністю людини є тільки душа, а його тіло виступає лише як більш низька і ворожа душі матерія. За Аристотелем ж, душа належить тілу, складаючи з ним єдність, але тіло повинно бути підлеглим душі як більш підвищеній частині. Принципова ж відмінність людини від тварин полягає в тому, що вона за своєю природою - істота політична, тому що природа вселила у всіх людей прагнення до державного спілкуванню, завдяки чому і виникла держава. Визначаючи значення людини в соціально-політичному аспекті, Аристотель віддає пріоритет державі, яка стоїть над індивідом, тому що ціле, на його думку, має стояти попереду індивіда. Якщо узагальнити сказане, то ясно, що для античності в основі розуміння людини лежав принцип космоцентризму, а сутність його в цілому духовна.

У середньовіччя образ людини теоцентричен. Людина розглядається як образ і подоба Бога. Вона складається з тіла і душі, яка є подихом самого Бога. Внутрішній світ людини складається з розуму, серця і вільної волі, які у своїх крайніх, протилежних проявах утворюють «тілесну людину» і «духовну людину», що борються між собою. Августин Аврелій, наприклад, вважав основним змістом людського життя - прагнення до щастя, яке він вбачав у пізнанні людиною Бога і в з'ясуванні цілковитої залежності від нього людини.

В епоху Нового часу Бог зміщений на периферію людського життя, людина вірить в себе. На місце Бога він ставить «людинобога». Наприклад, Р. Декарт розглядає мислення як єдине достовірне свідчення людського і

Внимание, отключите Adblock

Вы посетили наш сайт со включенным блокировщиком рекламы!
Ссылка для скачивания станет доступной сразу после отключения Adblock!

Скачать