Становлення філософсько-правової проблематики в античній та середньовічній філософії

Міністерство освіти і науки України

РЕФЕРАТ

на тему «Становлення філософсько-правової проблематики в античній та середньовічній філософії»

по предмету «Філософія»

Київ 2011

ЗМІСТ

Вступ

1. Проблеми буття і людини у філософії давнього світу, зародження ідей права

2. Особливості античної правової культури. Космоцентричне обґрунтування права

3. Особливості філософсько-правової думки середньовіччя

Література

ВСТУП

Перші форми філософського мислення виникли в давніх цивілізаціях Індії, Китаю, Греції, Риму. Причинами виникнення стали економічний прогрес, руйнування родоплемінних відносин, утворення перших держав, зростання наукових знань, криза релігійно-міфологічної свідомості. В результаті зростання критичних течій проти традиційної релігії, моральних і світоглядних догм, у людей з’явилась потреба у новому типі самовизначення, вже не через звичаї та ритуальні традиції, а через власний розум, тобто виникла потреба у раціональному поясненні світу.

Перший досвід осмислення світу, людини і місця людини у світі нагромаджувався в давніх Вавилоні та Єгипті. Але ці знання мали езотеричний характер, доступний лише касті жерців, і відсутність достатнього рівня свободи як засобу самовираження, не дали змоги здобути філософії самостійність.

Східна філософія (Індія, Китай) сформувалася в умовах деспотичної держави, її повної влади над індивідом, кастового поділу суспільства, під значним впливом міфологічного світогляду.

В історії індійської філософії виокремлюють цілий ряд шкіл, серед яких були ортодоксальні школи – міманса, веданта, санкх’я, йога і неортодоксальні – буддизм, джайнізм, чарвака-локаята.

1.Проблеми буття і людини у філософії давнього світу, зародження ідей права

Особливістю давньоіндійських вчень є визнання цілісності світу, в якому приватне, індивідуальне розглядалося як щось другорядне відносно загальної основи світу. Це, відповідно, визначало і місце людини у світі. Наприклад, представники школи чарвака-локаята стверджували, що першопочатку притаманні чотири “великі суті”: земля, вода, повітря та вогонь. Представники школи вайшешики розглядали структуру світу як атомарну. Атоми вайшешиків мали смак, колір, запах, температуру, але були одноманітні за формою та розміром. Вайшешики вважали, що атоми створюють моральний образ світу, реалізуючи моральний закон – дхарму.

Етична проблематика відбита в священних книгах – Веди і Упанішади, в яких ідея еволюційного розвитку і коловороту життя (сансара) пов’язується з поняттями дхарма і карма (закон покарання).

У подальшому розвитку спостерігається посилення уваги до проблем індивідуального, специфічного у світі. Так, у філософському вченні буддизмі стверджувалося, що світ, безперервно змінюючись, не давав можливості людині досягти досконалості. Тому досягнення вічної насолоди (нірвани) можливе тільки шляхом поглибленого самоспостереження. Тут проблема людини вирішується за допомогою пошуку шляхів звільнення її душі від негараздів існуючого світу.

Філософи Давньої Індії вбачали джерелом і вважали першопричиною бід людства невігластво, яке приводить до людських страждань. Невігластво змушує людей цінувати те, що негідне поцінування; страждати там, де немає місця для страждань; сприймати ілюзію як реальність, проводити життя в гонитві за низькими цінностями; зневажати тим, що в дійсності є найбільш цінним – знанням таємниць буття людини, її долі.

Отже, в давньоіндійській філософії розкриття відносин “людина-світ” йшло від напрацювання уявлень про світ. В основі цього світу лежить безособовий початок, в якому людина посідала другорядне місце, далі філософські пошуки приводять до уявлень про світ, де на перший план виходить людина, яка прагне визначити своє місце у світі, ставлення до нього та до самої себе.

Схожим є становлення філософських поглядів у Давньому Китаї: на початкових етапах розвитку філософської думки на першому плані було безособово-узагальнене уявлення про світ. З часом все більше уваги починає приділятися проблемам людини, її життю.

У VI–V ст. до н. е. високого рівня досягло конфуціанство. Конфуцій (552-479 рр. до н. е.) – відомий мислитель Китаю, створив етико-гуманістичне вчення, в якому головним було те, що відносини між людьми повинні будуватися на взаємній повазі та любові, утвердженні найвищої та всезагальної форми соціально-етичного порядку “лі”, самовдосконаленні людини відповідно до таких моральних і релігійно-філософських принципів, як гуманність, справедливість, шанобливе ставлення до батьків і старших за віком людей тощо. Досягнення щастя вбачалось Конфцуцієм в реалізації трьох етичних принципів: взаємності, “золотої середини”, любові до людини.

У IV–III ст. до н. е. значного поширення набув даосизм , згідно з яким усі зміни в природі та житті людини підкоряються не якимось надзвичайним надприродним силам, а загальному закону “Дао” – природній основі всього сущого. Правильність вчинків людини оцінюється згідно з цим законом. Виходить, якщо є природні закони природи, то мають бути й закони суспільного життя. “Дао” визначає основний принцип життя людини як спокій і незмінність існування, адже протилежні початки, з яких складається світ (“інь – ян”, темне – світле, спокій – рух, земне – небесне тощо), знаходяться у взаємодії. Щоб управляти, треба навчитися володіти