Співвідношення держави, права, закону і людини у філософії

Реферат на тему

Співвідношення держави, права, закону

і людини у філософії.

ПЛАН

1. Право і закон

2. Людина і право

3. Правова держава у філософії.

4. Використана література.

1. Право і закон

Обов'язковість й однаковість правових норм досяга­ється дією закону як усталеного зв'язку між ді­ями і вчинками людей та їх наслідками. Саме закон, за словами Ж.-Ж. Руссо, є необхідною умовою громадянської асоціації та співжиття. Адже право не лише гарантує рів­ну міру свободи, справедливості, але й накладає на людей зобов'язання, виконання яких необхідне для забезпечення прав інших, що досягається дією закону. У процесі зако­нодавства право набуває статусу закону (позитивується), тоб­то йому надається форма загальності й визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхід­ною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, ви­разу і дії в суспільному житті.

Закон і право, на переконання українського філософа Михайла Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цьому має бути побудований закон. Тому право часто визначається як владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон у конкрет­ний час і в конкретному суспільному просторі. За такої тотожності права і закону вживається поняття «позитив­не право».

Закон, на відміну від права, яке з'являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується людь­ми свідомо й цілеспрямовано. А тому він не може не відо­бражати корисливих інтересів законодавця. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного ви­знання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Недаремно Гегель зазначав, що законодавство може спотворити зміст права: «те, що є закон, може бути відмінним від того, що є право в собі». Ось чому в політиці розрізняють закони право­ві та неправові, авторитарні, які є тільки законодавчо оформ­леним свавіллям. Стає зрозумілим, чому прийняття зако­нів є предметом гострої політичної боротьби, безпосередньо пов'язаної із змаганнями різних корпоративних сил за дер­жавну владу, за участь в її здійсненні. Але за будь-яких обставин дієвість та ефективність прийнятих законів як си­ли дотримання встановленого порядку й справедливості бу­де залежати від того, наскільки вони адекватні праву. Як правове явище закон виступає тільки у формі об'єктивно обумовлених властивостей права. Тільки за таких обставин закон стає правовим законом, тобто правом, що одержало офіційну форму визнання, конкретизації й захисту.

Правовий закон —адекватневираженняправавйогоофіційно­мувизнанні, загальнообов'язковості, визначеностіконкретності.

Набуття законом такого статусу є складним проце­сом. Він передбачає не лише врахування об'єктивних власти­востей і вимог права, що є першою і необхідною умовою, й залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних соціальних, економічних, політичних чинників. Невідпо­відність закону праву може бути спричинена особливос­тями суспільно-політичного ладу, що не визнає право, а також неправовою позицією законодавця або низькою пра­вовою, законодавчою культурою тощо. Буває, що всі ці чин­ники виявляються водночас.

Так за командно-адміністративної системи домінувало розуміння права лише як юридично визначеної міри сво­боди, як вираження в законах державної влади панівних у суспільстві економічно-політичних, соціальних інтересів владної бюрократії. Таке спотворене ототожнення права й закону породило ілюзію всесилля закону, і замість очіку­ваного зміцнення закону виявилась його широкомасштаб­на девальвація, недієвість, правовий нігілізм.

Нерозрізнення права і закону, переважання закону над правом стало підґрунтям політичного волюнтаризму, напівпараноїчної тиранії Сталіна, систематичного терору і породженої ним «летаргії послуху» тощо. Звичайній сва­волі було надано видимість закону.

Для уникнення появи законів, що порушують право, людство виробило й утвердило систему спеціальних інсти­тутів, процедур і правил як законотворчої діяльності, так і контролю за відповідністю закону праву. Йдеться про си­стему противаг у відносинах між законодавчою, виконав­чою і судовою гілками влади, загальносудовий, конститу­ційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якіс­тю закону.

Закон не має іншої сутності, крім сутності права. За­гальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон. Інакше слід було б визнати, що нічого власне правового не існує, що за підтримки сили і насилля можна будь-яке сва­вілля видати за «право» і «справедливість». Загальнообо­в'язковість правового закону зумовлена його правовою при­родою і є наслідком загальнозначущості об'єктивних вла­стивостей права, показником соціальної потреби і необхідності дотримання, конкретизації та захисту прин­ципу й вимог права у відповідних офіційних актах і поста­новах. Не право є наслідком офіційно-владної загально­обов'язковості, а ця обов'язковість є наслідком права (дер­жавно-владна форма вияву загальнозначимого соціального сенсу права). Отже, загальнообов'язковість правового за­кону зумовлюють:

— об'єктивна природа права, що постає як воля законо­давця (офіційно-владне опосередкування між вимогами пра­ва і формою їх конкретного законодавчого вираження);

— об'є