Вербальне спілкування

Реферат

на тему:

Вербальне спілкування

План

1. Поняття та основні ознаки вербального спілкування.

2. Особливості сприймання і розуміння людини людиною під час вербального спілкування

3. Використана література

1. Поняття та основні ознаки вербального спілкування

Якщо ми звернемось до питання про походження спілку­вання, то його соціальна природа і соціальні функції, зв'язок з іншими видами діяльності та з еволюцією людини виступа­ють особливо ясно. Розвиток спілкування був невід'ємний від розвитку первісної людини та йшов поряд з її трудовою ді­яльністю. Ускладнення «стосунків з природою», розвиток форм праці, її спеціалізація вели до розвитку суспільних від­носин, до ускладнення форм взаємодії у процесі праці, а це вимагало все більшого вдосконалення спілкування, що забез­печує таку взаємодію. Разом з тим, чим складнішою та доско­налішою ставали колективна праця і взаємодія людей у тру­довій діяльності, тим більші вимоги ставилися до кожного учасника діяльності, і, відповідно, ускладнювалось його пси­хічне життя, розвивалася його свідомість.

Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що по­роджується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії, взає­модія суб'єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера.

У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вер­бальна комунікація , що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст, що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах... Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми пси­хологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що люди­на за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність».

Акт вербальної комунікації – це діалог, що складається з промовляння та слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує спеціальна наука – риторика, викладається спеціальна дисципліна – ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування велика увага приділяється вмінню слухати.

Мова та мовлення людини виконують кілька функцій. По-перше, вони є знаряддям мислення та інтелектуальної ді­яльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, ви­роблення та виконання плану дій, порівняння одержаного ре­зультату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяль­ності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над най­кращою бджолою.

Друга функція — оволодіння суспільно-історичним досві­дом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплю­ються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудо­вого, суспільного, культурного життя.

І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобу­вати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у ціло­му ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, екс­периментальної) діяльності.

У процесі історичного розвитку виникли дві форми мо­ви — зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову.

Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб'єк­тів. Для нього характерні:

1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускають­ся, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача,

2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав'язаний» попередніми словами,

3) слабка організованість — бесіда розвивається не за пла­ном, вільно, залежить від ситуації.

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорну­та, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер.

Різновидом монологічної мови є письмова. Історично во­на з'явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідео­графічне письмо), які ставали все більш схематичними та аб­страктними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зо­браження конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предме­ти, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності — алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова.