Дидактичні основи процесу навчання

Нині відчувається потреба в створенні не тільки нових типів навчальних закладів (гімназій, ліцеїв та ін.), а й новітньої освітньої системи як сукупності довершених технологій, що і є ведучі проблеми сучасної дидактики. Наставши годину оновлення психолого-педагогічного змісту діяльності освітніх закладів України відповідно до нового соціального замовлення. Трансформація традиційної освіти в особистісно-орієнтовану залежить від гуманістичної спрямованості педагогів, потребує відповідних змін не лише в змісті освіти (зміна навчальних планів, програм, підручників), а й у самій технології освітнього процесу. Створення нового освітнього просторові має реалізуватися в ідеях сучасних дидактичних системах суб’єктно-діяльнісного підходу, теорії рівноваги, цілеутворення, і, особливо, безперервного навчання. Принципове значення останнього в системі сучасної освіти неодноразово підкреслювалося в попередньому розділі.

Як відомо, поширені поведінкові орієнтації в освіті включають діапазон різноманітних стимулів психологічного, педагогічного, методичного характерові, які слугують підкріпленням поведінки суб'єкта. Орієнтація на особистість, яка навчається, врахування її мотивів, інтересів, бажань, намірів, потреб, стилеві пізнавальної діяльності, сприяють гнучкому моделюванню навчального процесу, ефективності навчання. У зв'язку з цим, домінування ідеї персоналізації, елективності, свободи вибору форм освіти самим суб'єктом навчання, дає можливість більш детально розглянути суб’єктно-дільнісний підхід в умовах сучасного вузові.

Не менш важливим є і концепція спонукальних стимулів, яка базується на знанні мотиваційно-потребової сфери учня, диференціації стимулів у залежності від індивідуальних особливостей суб'єкта навчання, специфіки виду діяльності, у якові він включень, від емоційних, когнітивних факторів, стимулів культурологічного характерові, соціального середовища оточення тощо.

У сучасній педагогіці вищої школи інтерес представляє також і теорія рівноваги , побудована на нейтралізації фрустрацій, які виникають у результаті відсутності в навчальному процесі, у педагогічному спілкуванні позитивних емоцій, підкріплення, емоційного сприятливого клімату і на усуненні деструктивних факторів у процесі навчання.

У зв'язку з цим, до постійних проблем навчання належить розходження, певний дисонанс між цілями учня і вчителя, у даному розділі розглядаються проблеми цілеутворення і цілеполягання.

Також аналізуються основні положення комунікативної дидактики, яка припускає необхідність стимулювання комунікативних процесів у навчанні, зміну установок учнів, створення педагогічно доцільних розумів спілкування, розгляд навчання як процесу інтеріоризації знань, що припускає розвиток емотивної сфери, волі вибору форм і змісту навчання.

Тоді як домінуючим стимулом у всіх видах і формах навчання є новизна інформації, змісту освіти, а процеси її сприйняття, осмислення, кодування і декодування залежати від когнітивного стилеві діяльності, інтелектуальних здібностей її перебоязкі, увага приділена інформаційно-психологічному підходу в навчанні.

Ознайомлення із широким колом тенденцій, теорій і напрямків у дидактикові, дає можливість перебороти стереотипи і штампи в системі сучасного вищої освіти, а також створює реальні стимули для перебудови її управлінських стратегій і тактик, інтеграції національної вищої школи у світову систему освіти.

Термін «дидактика «вживають у педагогіки з початку XVII ст. Вперше він з'явився в назві головного педагогічного твору Я.А. Каменського (1592–1670), видатного чеського педагога й просвітителя, «Велика дидактика». У своїй книзі вчений розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчання.

Значний вплив на розвиток дидактики малі педагогічні подивися французького вченого Жана-Жака Руссо (1712–1778), які він продемонстрував у своєму творі «Еміль, або про виховання». Вчити, стверджував він, треба тому, що згодиться в житті, а також пропонував створити систему природного та вільного виховання навчаємих, бо особистість винна бути вільною як у виборі змісту навчального матеріалу, так і в методах навчання.

В історію дидактики внесене й ім'я німецького педагога Адольфа Дістервега (1790–1866). Педагог вважав, що глибоке опанування навчаємими знань вимагає постійного спонукання їх розуму до пізнання, самодіяльності в навчанні. Причому найкращим є тієї метод, який активізує навчання.

Великий внесок у розвиток дидактики зробив видатний вітчизняний педагог К. Ушинський (1824–1870). Його педагогічні дій: «Праця в її психічному і виховному значенні», «Людина як предмет виховання» та інші розкрили цілісну дидактичну систему, визначив основні шляхи і засоби розвиваючого навчання.

Значний вплив на розвиток дидактики мала теорія поетапного формування розумових дії П.Я. Гальперіна (1901–1987).

Дидактика розглядається як самостійний розділ педагогіки і як самостійна наука, термін якої походити від грецького «didaktikos», що означає «повчати».

Дидактика – галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання, а також виховання в процесі навчання.

Термін «дидактика «у вищій школі розглядається в межах концепції розуміння предмета й об'єкта педагогіки, а також у контексті про єдність термінів для усіх галузей знань загальної педагогіки.

У відмінності від заг