Медична етика

Лікарська мораль — це система норм і вимог до поведінки і морального обличчя лікаря і всього ме­дичного персоналу, а також моральні почуття, які реалізуються у безпосередній діяльності в процесі праці. Мораль регулює ставлення лікаря до хворого, до здорової людини, до колег лікаря, до суспільства і держави.

Необхідно також уточнити поняття лікарської і медичної етики. З методологічної точки зору поняття лікарської етики виражає сутність, а поняття медич­ної етики — зміст аспекту професійної етики. У пропонованій роботі переважно вживається поняття лі­карської етики, через яке виявляються суттєві риси медичної професії, тому що лікар є центральною фі­гурою охорони здоров'я і медицини. Це положення зовсім не означає приниження ролі середнього ме­дичного персоналу. Адже вихідними вимогами етики лікаря є одночасно і вимоги медичної етики, тобто на них орієнтовані всі медичні професії, діяльність усього медичного персоналу.

Медична ети­ка відображає моральні норми у таких системах, як "лікар — хворий", "лікар — медичний колектив", "лікар — науковий керівник", "лікар — суспільство" та ін.

У медичному колекти­ві є одним із наріжних принципів, які регулюють вза­ємостосунки між співробітниками. Колегіальність — це співробітництво і єдність, довіра й взаємоповага у вирішенні складних питань діагностики, патології та лікування хворих.

На жаль, у клінічній практиці зустрічаються непо­одинокі випадки прикрого нехтування даним профе­сійним принципом з боку як лікарів, так і середнього медичного персоналу. Частіше колегіальність пору­шують деякі молоді лікарі-кар'єристи, які в гонитві за "авторитетом" чи зиском поступаються принципами добропорядності щодо товаришів по роботі. Не може бути ніякого виправдання таким лікарським вислов­люванням, як, наприклад: "Вам встановили помилко­вий діагноз", "Вважайте за щастя, що потрапили на лікування до мене" тощо. Свідоме чи навіть легко­важне, випадкове паплюження професіоналізму ко­леги шкодить і справі, й пацієнтові. Адже чи буде від­відувач такого лікаря й надалі вірити в медицину?

Напевно, ні. Отже, штучні методи самореклами й ствердження свого "авторитету" згубні хоча б тому, що будуються на аморальній основі.

Становлення авторитету лікаря — це тривалий і копіткий процес, що потребує витримки, самовдо­сконалення й навіть самопожертви.

Все на користь хворого — ось провідний тезис клініки. Із цього випливає положення, що ретроспек­тивне не завжди можна оцінити: правильність призначень, які були зроблені хворому іншим лікарем. Кожний лікар у встановленні діагнозу або у виборі призначень виходить із конкретних обставин, оцінки ним особливостей індивідуальності хворого і багатьох інших чинників. У випадках із історії хвороби, які ви­даються на руки пацієнтові, лікар переважно буває змушений писати (з метою запобігання психічній травмі, а також збереження лікарської таємниці) по­м'якшений діагноз або навіть свідомо неправильний (коли мова йде про пухлини або деякі інші захво­рювання). Через це читати медичні документи, які написані іншими лікарями, треба з розумінням, не порушуючи при цьому принципів колегіальності і ме­дичної етики.

Малодосвідчених лікарів необхідно вчити, лікар­ські помилки потрібно обговорювати і виправляти, але все це повинно відповідати вимогам лікарської етики. Навіть досить авторитетний лікар має терпи­мо ставитися до думки іншого лікаря, а у разі по­треби ввічливо пояснити хворому причину відміни раніше призначеного медикаментозного препарату і заміни його іншим, доцільність дообстеження, приз­начення нових діагностичних процедур. Апломб, са­молюбство, зарозумілість, небажання зрозуміти ко­легу шкодять як самому лікарю, так і медицині.

Порушення принципу колегіальності — неповага до думки колеги, дискредитація його авторитету в очах хворих — несумісне з професійною честю.

Значення принципу колегіальності підвищується завдяки розвитку медичної науки і техніки, постій­ному ускладненню задач діагностичного пошуку.

Принцип колегіальності передбачає увагу до осо­бистості колеги, прагнення безкорисливо надати йому допомогу у вирішенні професійних завдань і, якщо необхідно, вказати на його помилки та осудити його аморальні дії.

Колегіальне розв'язання питань не є індивідуаль­ним і не тягне особистої відповідальності лікаря. У практичній діяльності лікар повинен у першу чергу спиратися на свої знання, досвід та інтуїцію.

Колегіальність у медицині — це не тільки дотри­мання відповідних етичних норм, а своєрідне колек­тивне надбання професійного досвіду; це школа, де набувають лікарської майстерності через інформацію, що передається вербальним шляхом за максимально короткий проміжок часу.

До таких надбань належать і чесне визнання авто­ритетними лікарями своїх помилок, аби застерегти колег від фатальної тактики в таких ситуаціях. Після М. І. Пирогова таким прикладом скористався видат­ний хірург-гуманіст Сергій Сергійович Юдін.

"У спогадах про ці драматичні події, — пише С. Юдін у "Роздумах хірурга" (М.: Медицина, 1968), — пережите постає настільки яскраво, що навіть через 25 — ЗО років студенти й слухачі-лікарі перетворю­ються на свідків чи учасників скоєного й людський чинник справи слугує пересторогою стосовно таких помилок.

Якими ж були ці похибки: 1919 р. я не розпізнав хронічного ілеусу у 30-річної жінки. При мені