Традиційна народна медицина гуцулів Рахівщини XIX – початку XX ст.

Традиційна народна медицина гуцулів Рахівщиникінця XIX – початку XX ст.

Березнай С.М.

студентки II курсу істфаку

Однією з найцікавіших галузей традиційних народних знань гуцулів є народна медицина – комплекс засобів і методів лікування, набутих у процесі багатовікового досвіду шляхом усної передачі від покоління до покоління. Вона має свою специфіку обумовлену характером соціально – економічних, політичних, культурно – побутових, екологічних умов, і характеризується різноманітністю народних засобів лікування, збереженням, як і в побуті горян взагалі.

Ця ділянка народної культури привертає все більшу увагу спеціалістів різного профілю – медиків, біологів, етнографів сучасності. Інтерес до такої цікавої та малодослідженої ділянки народного знання, як медицина, цілком зрозумілий.Він в значній мірі викликаний невичерпними можливостями використання багатограничного досвіду народу в галузі медичних знань.Наукова медицина постійно збагачується за рахунок народної.Сьогодні можна назвати цілий ряд сучасних наукових методів лікування та лікувальних засобів,які ввійшли в наукову медицину з народної [5,272].

Пам’ять народу чітко зберігала все те, що приносило їй користь: видиму, очевидну, чи ілюзорну, скриту, але засобом якої створювався душевний спокій. З особливою увагою синтезувалась практика лікування людини. В Україні побутувала система народної медицини, базована як на раціональних засобах надання допомоги хворому, так і на ірраціональних із залученням магічних дій. Практично майже кожна людина розумілася на ліках рослинного і тваринного походження і була для себе першим лікарем[1,21-22].

Рослиною надзвичайної дії вважався часник. Найпоширеніша його лікувальна функція – протизапальна (при простуді, сильному кашлі), а також проти інфекційна (тіф, хорела,чума). Сира, нарізана кружальцями картопля скрізь на досліджувальній території вживалась як знижуючий температуру засіб. У вигляді компресів до чола та скронь(терта) – до опіків та наривів. Варена пом’ята нечищена картопля служила зігрівальним компресом приболях горла, попереку, гайморитах і навіть запаленні мозку. Робили також своєрідні інгаляції, тобто дихали парою, накриваючись з головою над чавунцем вареної картоплі, коли боліло горло або зуби [2, 4-5]. Свіже листя капусти клали на чоло та скроні як засіб, що знижує температуру, прикладали до гнійних ран, а варене у молоці – до набряків. Соком квашеної капусти гоїли вражені коростою місця, пили при шлункових захворюваннях, розбавленим з водою лікували опіки. Сирий м’якуш гарбуза застосовували у вигляді компресів при опіках, наривах, висипах на тілі, варений з медом - радили споживати при захворюваннях печінки, набряках[1,25-27].

Бобові, зокрема квасоля, застосовувалися при захворюванні нирок.Тут, очевидно, певною мірою діяв принцим імітаційної магії “подібне лікує подібне”, а зерно квасолі за формою нагадує нирку. Відвар лушпиння квасолі вживали як сечогінний засіб при водяниці, при ревматизмі пили в суміші з листям чорниці при діабеті. Компреси зі свіжого листя прикладали при болях голови. Мазь із перепаленого на попіл насіння квасолі і вершкового масла вважалась ефективним засобом при золотушних висипках[2,31-40].

Дещо ширшою була сфера застосування лопуха,рослини дуже популярної в народі і зараз.Наприклад, відвар або спиртовий настій його кореня вважали ефективним засобом при лікуванні початкових форм раку. Для зміцнення волосся мили голову у відварі кореня лопуха. Популярною була і мазь, яку виготовляли, підсмажуючи корінь лопуха на олії. Рекомендували щовечора втирати її у волосся.

У народній хірургії, як кровоспинні та ранозагоюючі засоби широко вживались свіже листя деревію (“муращунику”), подорожника (“бабки”), гірчака (“ракові шийки”), спори плауна (“мох”), спиртовий настій березових бруньок, при вивихах і переломах – корінь живокосту (“гав”яз”). Останній використовували у виді відвару або компресів з сирого потовченого кореня рослини. Крім такої загальнопоширеної функції, на Гуцульщині, як і у Поліссі, він мав дещо ширше застосування.У його відварі мили голову, прикладали при болях ревматичного характеру, купали дітей, щоб були здоровими [7,40-44;1,17-19].

При захворюваннях простудного характеру, кашлі, легеневих недугах з дикорослих лікарських трав, гуцули використовували відвари трав алтея (“слеза”), (“слизівника”), листя підбілу (“пудбілю”), квіти дивини. При кашлі, болях горла та грудей, високій температурі рекомендували двічі на день пити чай з її квітів. При хворобох дихальних шляхів вживають такий відвар : 1 ст. ложку квітів заливають кип’ятком (250 г.), кип’ятять 5 хв., відстоють,п’ють тричі на день по 50 г. за півгодини до їди[5,278]. Або 1 ст. ложку м’яти польової, чайну ложку алтеї лікарської і таку ж дозу підбілу звичайного. Приготування і вживання вище згадані[8,264].

Великою популярністю користувався терлич жовтий. Цю рідкісну квітку, що росла на високогірних полонинах гуцульських Карпат, місцеве населення називало “джинджурою”, “гінсурою”, рідше “свічурником жовтим” і вживало для лікування найрізноманітніших недуг – при захворюваннях шлунку, печінки, легеневих хворобах, ревматизмі, недокрів’ї, для лікування гнійних ран. З кореня “джинджури” і зараз готують відвари, настої, роблять “апетитний” чай (заливаючи корінь холодною водою і настоюючи 8 – 10 год. на сонці) або “джинджурове вино”.З цією метою невеликий корінь заливають червоним вином (1 л.) і настоюють протягом двох тижнів. Вжив