Розумова відсталість

Розумова відсталість, або олігофренія, являє собою групу різних по етіології й патогенезу хворобливих станів, основним проявом яких є інтелектуальний дефект, що приводить до соціальної дезадаптації. Діагностика олігофренії, досить певна у важких випадках захворювання з різко вираженим інтелектуальним дефектом, стає значно менш чіткої при легких ступенях розумової відсталості, що граничать із варіантами слабкого інтелектуального розвитку в психічно здорових людей.

Емпіричне пізнання й наукові дослідження дозволили побудувати дві моделі розумової відсталості: біомедицинську й соціокультурну. Прихильники біомедицинської моделі, розглядаючи розумову відсталість із позицій загальної медицини, затверджують, що для діагнозу олігофренії істотним є встановлення серйозних змін у головному мозку. Навпроти, прихильники соціокультурної моделі наполягають на важливості соціальної функції й здатності хворого адаптуватися до норм, прийнятим у даному культурному середовищі. Для прихильників цього напрямку уявлення про вроджене походження мозкових змін, що приводять до затримки психічного розвитку, не є аксіомою; уважається, що інтелектуальний дефект може формуватися протягом періоду соціалізації дитини у зв'язку з умовами виховання. Щодо цього можна бачити чіткі аналогії з уявленнями про розлади особистості, що допускають поряд з «ядерними» психопатіями існування придбаних форм особистісних аномалій, які можуть виникати на будь-якому етапі соціалізації дитини й підлітка. Патогенетична близькість обох захворювань підсилюється тим обставиною, що розлади особистості в дітей і підлітків часто сполучаються з відставанням розумового розвитку, у механізмах якого відіграють роль як фактори соціального середовища, так і дизонтогенез центральної нервової системи.

В основу діагностики розумової відсталості, на думку одного із засновників дитячої психіатрії в нашій країні, Груні Юхимівни Сухаревої (1891-1981), повинен бути покладений клініко-психопатологічний принцип. Відповідно до цього принципу, критеріями діагнозу олігофренії є:

а) Дифузійний (тотальний) характер слабоумства, при якому страждають не окремі здатності й навички, а особистість у цілому. Цей клінічний підхід відрізняється від принципів функціональної психології, для якої діагноз розумової відсталості цілком зводиться до недостатності інтелектуальних процесів, установленої за допомогою методів психометрії. Із клініко-психопатологічних позицій вимір інтелекту за допомогою тестування дає лише часткову (хоча й істотну) картину змін психічної діяльності. Визначення рівня психічного функціонування повинне ґрунтуватися на всій доступній інформації. Потрібно враховувати, що виявляють при психопатологічному обстеженні здатність до утворення абстрактних понять, уміння виділити головне й другорядне в одержуваній інформації, розвиток мови й здатність користуватися нею в умовах природного спілкування, рівень активної уваги, характер поведінкових й емоційних реакцій. Із клінічної точки зору олігофренія - це не стільки розумове недорозвинення, скільки складний психопатологічний синдром, що включає симптоми розумової відсталості.

б) Непроградієнтний (стабільний) характер інтелектуальної недостатності, що, виявившись у дитинстві, надалі не прогресує. Розумовий дефект не може повністю загальмувати розвиток дитини, хоча темп цього розвитку вповільнений. У результаті до підліткового або юнацького віку досягається рівень розвитку, порівнянний з тим, що має місце в психічно здорових дітей дошкільного або молодшого шкільного віку. Це не означає, що шістнадцятирічний олігофрен те ж саме, що десятилітня дитина з нормальним психічним розвитком, але лише підкреслює, що інтелектуальний дефект залишається протягом усього періоду розвитку стабільним, а паралельно йде лише процес повільного нагромадження знань і навичок, що сприяють соціальної адаптації суб'єкта. Це нагромадження знань і навичок може бути досить значним, завдяки чому тести показують іноді збільшення IQ; це не виключає факту існування стійкого розумового дефекту, що проявляє себе при клініко-психопатологічному дослідженні.

По виразності розумової відсталості розрізняють трохи її ступенів. Найбільш важкої є глибока розумова відсталість, або ідіотія. При ній мова й мислення у хворого повністю нерозвинені. Хворі не володіють навіть елементарними навичками самообслуговування, поїдають неїстівні предмети, їх не вдається привчити до елементарної охайності. Рухи їх мало координовані, емоції виражаються нечленороздільними лементами й хаотичним порушенням. Прогрес в інтелектуальному розвитку неможливий, хворі потребують постійної допомоги й нагляді.

Помірна розумова відсталість або імбецильність - середня по глибині ступінь олігофренії. Хворі можуть вимовляти короткі, прості фрази, розуміють нескладну за змістом мова. Але запас знань у них дуже обмежений і нагромадження його йде вкрай повільно, відстає розвиток навичок самообслуговування й моторики. Хворі можуть навчитися виконувати прості трудові операції: мити посуд, підмітати підлогу й т.п. Але участь їх у суспільній праці обмежена, зводиться до виконання найпростішої фізичної роботи при постійному контролі й спонуці, тому що почуття боргу й відповідальності в них нерозвинене. Зовсім незалежне проживання досягається рідко. Багате емоційне життя: хворі випробовують прихильність до близьких, у них розвинене почуття сорому, уразливість, вони здатні реагувати на похвалу й осудження. Використати психометричні тести важко, тому що хворі