Валуєвський циркуляр 1863 року

Перегорнімо кілька сторінок цього сумного літопису, знати який варто кожному, в Україні сущому.

ЦЕНЗОР ХВИЛЮЄТЬСЯ

Наприкінці червня 1863 р. на ім’я міністра внутрішніх справ Росії Петра Олександровича Валуєва надійшло подання голови Київського цензурного комітету Новицького, в якому той повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани». Головний київський цензор висловлював сумнів щодо потрібності такого видання. Навіщо, міркує Новицький, учням-українцям читати Євангеліє по-українськи? Адже освіта по всій Росії «производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено». Та й «большинство малороссиян» таким становищем цілком задоволене...

Посилання на думку «большинства малороссиян» особливо вражає: воно («большинство») начебто глибоко обурене самою постановкою питання про українську мову, оскільки вважає, що «наречие их, употребляємое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Не варто думати, що Новицький захоплювався проведенням референдумів, — він посилався на емпіричний досвід. Бо ж і сам, напевно, належав до незліченного числа малоросів, в яких обставини імперської Росії генерували енергію національного самозаперечення. Навіщо ще якесь «наречие», коли «общерусский язык ... гораздо понятнее»?

А далі в цензора починає спрацьовувати політичний рефлекс. Збільшення числа українських видань на початку 1860-х рр. викликає в нього тривогу щодо загрози «обособления малороссийской народности». В активізації українства Новицький навіть убачає «руку Варшави»! І це його побоювання вельми характерне.

Справа в тому, що в Царстві Польському саме в цей час палахкотить вогонь повстання, мета якого — незалежність Польщі. 1 травня 1863 р. повновладним диктатором Польщі призначили Михайла Муравйова, прозваного за жорстокість «вішателем». Дуже швидко він став кумиром мало не всієї Росії, яка переживала неабияке піднесення націоналістичних почуттів. Ідеологи слов’янофільства співали Муравйову осанну як рятівникові «єдиної і неділимої» держави. Але не тільки вони — вся імперія славословила деспоту, підкорювачу Польщі. О.Герцен назвав це загальне очманіння своїх співвітчизників «патриотическим сифилисом»...

Вішатель став національним героєм. Навіть такий просвіщенний росіянин, як князь П.Вяземський, і той писав: «он казнил по долгу своему...»

«НЕ БЫЛО, НЕТ И БЫТЬ НЕ МОЖЕТ...»

Послання київського цензора Новицького міністрові внутрішніх справ Валуєву з’явилося тоді, коли страх за «єдино-неділиме» державне тіло Росії переповнював свідомість мільйонів чиновників імперії. Отримавши його, Петро Олександрович розпорядився підготувати листа на ім’я Олександра II. Лист цей архіви зберегли, і тепер ми можемо скласти повніше уявлення про т.зв. Валуєвський циркуляр.

Але спочатку кілька слів про його «автора».

П.О.Валуєв (1814-1890; до речі — зять князя Вяземського!) звернув на себе увагу своєю «Думою русского», написаною від враження падіння Севастополя. Про російські порядки в записці молодого курляндського губернатора Валуєва сказано словами, на які вони й заслуговували: «всеобщая официальная ложь». В епоху олександрівських реформ Валуєв- ліберал виявився «саме тим»: його ораторський хист, представницькі манери, вміння багато й швидко працювати помітили. Протягом шести років (з кінця 1861-го) П.О.Валуєв посідав пост міністра внутрішніх справ. Його репутація відбилася у статтях, уміщених у старих енциклопедіях. «Космополіт, маркіз у Росії»; «людина фраз, а не справ»; опозиціонер у питанні земельної реформи — і прихильник реформи земської; противник обрусителя Польщі Муравйова — і, водночас, апологет офіціозної преси французького зразка...

Звертаючись до царя стосовно малоросійських видань, Валуєв акуратно переказав текст подання Новицького. Але додав і нові акценти, зокрема — звернув увагу на те, що раніше «произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную». Тобто — зайнялися виданням букварів, граматик, географій, організацією недільних шкіл... Валуєв пропонував розглянути питання про видання українських книг для народу спільно з міністром народної освіти, обер-прокурором Св.Синоду і... шефом жандармів. А поки такого «совокупного обсуждения» не було, то міністр Валуєв зробив розпорядження по цензурному відомству, щоб «позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы; пропуск же книг на том языке религиозного содержания, учебных и вообще назначенных для первоначального чтения народа приостановится до разрешения настоящего вопроса».

Воля імператора — в словах резолюції: «Высочайше повелено исполнить. С.-Петербург, 18 июля 1863».

Найзнаменитіша фраза валуєвського листа — «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может» — цитувалася в українській публіцистиці безліч разів. Цікаво, однак, що в тексті це начебто не слова самого Валуєва. Він, як і Новицький, знову-таки посилається на думку «большинства малороссиян»! А сам — тільки приєднується до цієї думки, вважаючи її «весьма основательной», а по суті — аксіоматичною...

БУНТ КОСТОМАРОВА

Власне, не так бунт, як прохання. Наприкінці липня того ж