Карл Ауер

на тему:

Карл Ауер

Від того дня 1796 року, коли Алоїзій Сенефельдер винайшов новий спосіб тиражувати графіку – літографію, пройшло лише років двадцять-тридцять, а по цілій Європі вже було важко відшукати шляхетське чи міщанське помешкання, де би гостей не бавили розгляданням альбомів літографій з мітологічними героями, історичними портретами чи романтичними руїнами. Замки і собори, стрімкі водограї і фантастичні скелі під тихий супровід шелесту колоди карт і аматорського музикування розважали око завсідників салонів, що в такий спосіб, через зарисований краєвид, осягали шарм краєвиду правдивого. Упродовж більшої частини ХІХ століття, не зважаючи на появу фотографії, літографія залишалась найбільш доступним джерелом візуальної інформації, і, відповідно, найбільш популярним. Суспільство дуже швидко зорієнтувалось у популяризаторському потенціялі нової техніки, і, окрім естетичної функції, поклало на літографію ще й відповідальність за виховну місію. Портрети уславлених предків і альбоми величних ведут і романтичних краєвидів стали настільними виданнями, отож у Варшаві, Кракові, Познані, Львові почали масово з’являтись архітектурні, географічні та історичні серії літографій. Якраз у цей час, у 1830-х роках, до Львова на запрошення власника друкарні Піллєра після навчання у Віденській академії мистецтв прибув молодий, завзятий і працьовитий чеський літограф Карл Ауер.

Перші відомі літографічні роботи Ауера у Львові датовані 1837 роком. Він працює у літографічному закладі при друкарні відомих львівських видавців Йозефа і Петра Піллєрів. Вже від початку 1840-х років сторінки «Львів’янина» прикрасили виконані Ауером літографічні портрети Болєслава Хороброго й Адама Чайковського, а в друкарні П. Піллєра вийшли портрети Казімєжа Яґеллончика, графа Олександра Фредра, митрополита Атаназія Шептицького, генерала Дверницького та инших достойних громадян Австро-Угорської імперії, переважно польського походження. Там же, у Піллєра, побачили світ і Ауреові види львівської Ратуші, монастиря і костела Бенедиктинок, львівської Стрільниці – садиби львівського Куркового братства, ярмарку під Св. Юром, Піскової гори з рештками Високого Замку, змальовані автором з вежі ратуші й инших ключових в структурі міста споруд. На той час мистецьку нішу галицьких краєвидів займала досить чисельна група більш-менш відомих митців і аматорів, серед яких були графині Сабіна Карницька, Гортензія Малаховська і навіть Йозеф Бем, тоді ще капітан польської артилерії. Чільне місце у жанрі львівських та галицьких ведут посідали твори метра пера і пензля Антонія Лянґе, що, за оцінкою Вінсента Пола, був рідкісним прикладом художника, «який настільки симпатизував природі нашого краю і так глибоко зрозумів таємницю його духу». (W. Pol, Uwagi z powodu «Widokow Galizji»: Lwow, 1847.) Саме з малюнків Лянґе Йозеф Піллєр видав дві свої перші збірки краєвидів, які мали великий успіх: «Збірку найгарніших околиць Галіції» (1823 р.) і «Збірку видів найвідоміших польських парків» (1825-1827 рр.). Наступним успішним видавничим проектом Піллєрів став альбом літографій «Галіція в картинах» (1837-1838 рр.), в якому вже взяв участь і Ауер. У рекламному проспекті до альбому Піллєр, обґрунтовуючи його актуальність, писав: «Сьогодні навряд чи знайдеться в Европі чи в иншій частині світу така місцина, яка не була б хоч раз зарисована, чи то як історична пам’ятка, чи то під якимсь иншим кутом зору. У цій ситуації ми, навіть не подорожуючи, можемо для себе ясно і виразно уявити в деталях ці міста, палаци, пам’ятки і т. ин. Тільки в нашій Галіції, яка не менш багата на романтичні і мальовничі околиці, а також на історичні пам’ятки, відомості про які є дуже важливими кожному шанувальнику мистецтва і старовини, ми не знаходимо в цій сфері жодного сліду, хоча будь-яка инша вполовину менше багата на пам’ятки провінція вже давно привернула б до себе увагу. Виходячи з такого стану речей, для кожного шанувальника історичних пам’яток, славних місць, прекрасної природи і чарівних околиць, а також кожному, кому не байдужа ідея пізнання власного краю, варто мати збірку відбірних видів з усіх регіонів Галичини і Буковини».

Хоча альбом «Галіція в картинах» містив сімдесят три сторінки тексту і сорок вісім рисунків, це була крапля в морі тих об’єктів, які заслуговували на те, аби бути зафіксованими для сучасників і спадкоємців. Поза щедрим на старожитності Львовом кожне галицьке містечко могло похвалитися як мінімум охайною ринковою площею зі зграбною ратушею, кожне село – доброю, часто архаїчною церквою, кожний маєток – палацом та мальовничим, продуманим в усіх деталях парком. Рівень пишности кожного об’єкту залежав від фінансових можливостей громади чи господаря, але всі вони мали одну спільну рису – усюди архітектура гармонійно співіснувала з природою. Мешканцям міст і сіл ця гармонія дісталась у спадок від пращурів, які тоді ще чулись з природою одним цілим, і вони в умовах відсутности якихось потужних руйнівних зовнішніх впливів підтримували status quo за інерцією традиції. Поселення росли поступово і природно, як дерева – кільцями. Будь-яка приватна ініціятива, однак, залишалася у системі органічних координат середовища, тому будь-який сміливий урбаністичний проєкт без особливих зусиль можна було адаптувати до природного контексту. Маєток же формувався програмно, за ідеальною моделлю саду небесного – hortus’у. Його власник в межах одного, окремо взятого приватного шматка земної тверді чувся творцем, рівним