Країни Африки в 20-30-ті роки

Реферат на тему

К раїни Африки в 20-30-ті роки

ПЛАН

1. Міжнародне становище африканського континенту.

2. Посилення колоніалізму.

3. Визвольна боротьба народів.

4. Агресія Італії проти Ефіопії.

Використана література.

1. Міжнародне становище африканського континенту.

На початку XX ст. переважна більшість території Африканського континенту входила до складу колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Німеччини, Бельгії, Італії, Іспанії, Португалії. Німеччина внаслідок Першої світової війни втратила свої колонії, площа яких в Африці становила 2,5 млн. кв. км, а кількість населення — до 13 млн. чоловік. Поділ колоніальних володінь Німеччини було юридичне оформлено мандатною системою, створеною Паризькою мирною конференцією. Стаття 22 пакту Ліги Націй передбачала, що для забезпечення розвитку окремих народів, які не в змозі управляти самі, деякі великі держави можуть опікуватися ними як мандатарії Ліги Націй. Найбільша за територією і найцінніша за ресурсами Німецька Східна Африка була поділена між Великою Британією, Бельгією і Португалією. Основна частина цієї території під назвою Танганьїка увійшла до складу Британської імперії. Бельгії було надано два округи на північному заході — Руанду та Урунді. Португалія отримала невеличку східноафри-канську територію з містом Кіонга. Мандат на Південно-Західну Африку, більшу частину якої займає пустеля Калахарі, було надано домініону Британської імперії — Південьо-Африканському Союзу. Велика Британія і Франція поділили між собою територію Камеруну і Того.

Отже, країни Антанти після перемоги у війні з державами Четверного союзу розширили свої колоніальні володіння в Африці. Найбільшими і найбагатшими були володіння Британської імперії. Вони простягалися суцільною смугою від Кейптауна на півдні до -Каїра на півночі. У колоніальній Африці суверенними були лише дві держави: Ліберія та Ефіопія.

2. Посилення колоніалізму.

Після закінчення Першої світової війни країни — метрополії Заходу почали інтенсивно освоювати колоніальні території. Колоніальне втручання в міжвоєнний період відіграло вирішальну роль у розвитку країн Африки.

В економічній сфері головним наслідком колоніалізму стало перетворення колоній на аграрно-сировинні придатки метрополій. Характерна особливість міжвоєнного періоду — швидке зростання виробництва експорт-них сільськогосподарських культур. Наприкінці 30-х рр. у багатьох африканських колоніях понад 2/, вартості всього експорту припадало на якусь одну культуру. Такими монокультурами, наприклад, були ананаси і банани у Французькій Гвінеї, гвоздика — в Занзібарі, какао — у Золотому Березі.

У промисловості склалася аналогічна ситуація: інтенсивно розвивалася гірничорудна галузь, розрахована переважно на експорт. Так, у Бельгійському Конго видобуток міді з 1913 р. до 1937 р. зріс у 20 разів. У 1937 р. країни Африки, розташовані на південь від Сахари, забезпечували 97% всіх алмазів, що видобувалися в капіталістичних державах, понад 40% золота, понад третину виробництва платини.

Ефективна колоніальна експлуатація здійснювалася за допомогою залучення корінного населення до управління. Колоніальні власті застосовували в основному дві форми управління: пряму і непряму. У першому випадку колонізатори призначали африканських вождів у той чи інший район, незважаючи на місцеві інститути влади і походження претендента. Цих вождів часто переводили з одного адміністративного району в інший. За системи непрямого управління колоніальна адміністрація формально зберігала традиційні місцеві інститути влади. Вождем могла бути лише місцева впливова особа за умови, що вона влаштовувала колонізаторів. Пряме управління частіше використовувалось у французьких колоніях, непряме — в англійських. У міжвоєнні роки ставало все більше колоніальних шкіл, які готували кадри з місцевих племен для потреб адміністрації. Колоніальне правління західних країн на Африканському континенті супроводжувалося жорсткими силовими методами. Однак, експлуатуючи людські й природні ресурси Африки, колоніальний капітал сприяв її економічному розвитку, формував необхідне для функціонування капіталу адміністративно-політичне середовище й культурно-освітню систему, здатну готувати кваліфіковані кадри. Насильницьке запровадження європейсько-капіталістичного варіанта цивілізації сприяло тому, що на час деколонізації значна частина африканських країн була готова до самостійного державного управління.

3. Визвольна боротьба народів.

Незважаючи на колоніальний тиск західних держав, народи Африки чинили опір іноземному пануванню. У міжвоєнний період надіонально-визвольний рух набув найбільшого розмаху в північноафриканських країнах. Найвагоміших успіхів домоглися народи Алжиру, Марокко й особливо Єгипту.

Участь разом з алжирцями-французами десятків тисяч арабо-алжирців у Першій світовій війні сприяла розвитку їх національної самосвідомості у повоєнні роки. Чимало арабо-алжирських інтелігентів виступали проти так званого "туземного кодексу", що обмежував права алжирців і забороняв їх участь у політичному житті. 1920 р. була утворена впливова організація "Молодий алжирець", 1926 р. — знаменита "Північноафриканська зірка", яка в 1933 р. закликала до боротьби за незалежність Алжиру. Вимоги алжирців щодо урівняння в правах з французами не були марни