Культурне життя в Україні у другій половині 40-х - на початку 50-х років ХХ століття

Реферат з історії України

Культурне життя в Україні у другій половині 40-х-на початку 50-х років ХХ століття

План

1. Відбудова і розвиток освіти. Впровадження обов'язкового семирічного навчання

2. Наука. Розгром генетики та "лисенківщина" в Україні

3. Становище та розвиток літератури і мистецтва. "Жданівщина" та боротьба з космополітизмом в Україні

Література

1. Відбудова і розвиток освіти. Впровадження обов'язкового семирічного навчання

У розореній війною республіці кошти і трудові ресурси спрямовувалися насамперед на відбудову промисловості. Тягар піднесення з руїн навчальних і культурних закладів, особливо в сільській місцевості, держава звично переклала на плечі самого населення, всіляко пропагуючи так званий "метод народної будови". При цьому обов'язок безоплатної позаурочної роботи на розчищенні руїн і будівництві був покладений не лише на всіх дорослих, але й на дітей.

У 1944-1950 pp. було відбудовано й споруджено нових 1 669 шкіл на півмільйона учнівських місць. Хоча відновлена шкільна мережа у 1950 р. й досягла довоєнного рівня, проте вона вже не відповідала зрослим потребам, адже за парту тоді сідали не лише діти шкільного віку, але й мільйони так званих "переростків" - молоді, що впродовж війни була позбавлена можливості навчатися.

В Україні нараховувалося 6,8 млн. школярів, більшості з яких довелося навчатися у ледь пристосованих для занять приміщеннях, що не відповідали елементарним вимогам. Навіть через 10 років по війні третина шкіл республіки все ще працювала у дві, а то й три зміни. Хронічно бракувало шкільного обладнання, підручників, зошитів (у сільській місцевості для писання залюбки використовувалися незадруковані газетні береги). Особливої гостроти набула проблема забезпечення шкіл кваліфікованими вчительськими кадрами.

Війна негативно вплинула на фізичний і морально-психологічний стан дітей, зробивши багатьох із них сиротами, переважна більшість були свідками руйнувань, насильства, загибелі людей. Із настанням миру якість життя залишалася надзвичайно низькою. Голод, що охопив Україну у 1946-1947 pp., призвів до нових людських жертв. У 1947 р. в дитячих будинках перебувало близько 110 тис. сиріт.

Підлітки, здобувши тільки початкову освіту, внаслідок скрутних матеріальних умов часто змушені були думати не про навчання, а про шматок хліба й шли працювати в колгоспи, на фабрики й заводи.

Зростала мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, куди набиралася молодь із початковою й неповною середньою освітою. Держава була зацікавлена в навчальних закладах саме такого типу, оскільки в них швидко (впродовж півроку, максимум - двох років) готувалися кадри робітників. Вихованцям забезпечувалося проживання в інтернатах, безкоштовне харчування і спецодяг, що приваблювало певну частину позбавлених батьківського піклування підлітків із розорених війною міст і сіл України.

Однак держава зобов'язувала випускників цих навчальних закладів працювати за призначенням на шахтах, фабриках і заводах, І розташованих назагал за межами України - на Уралі, в Сибіру й Далекому Сході. Вузька фахова підготовка, яку давали ремісничі училища й школи ФЗУ, позбавляла їхніх випускників можливості здобути вищу освіту. Приплив добровільних вступників був незначним, тому держава здійснювала примусову мобілізацію молоді до цих навчальних закладів.

Для навчання дорослих була створена широка мережа вечірніх шкіл, хоча освіту у них навряд чи можна було вважати повноцінною.

У 1953 р. в Україні було впроваджено обов'язкову семирічну освіту. Відновилася діяльність усіх вищих навчальних закладів. У 1950 р. їх нараховувалося 160, в тому числі 7 університетів, 52 педагогічних, 45 технічних,19 сільськогосподарських, 14 медичних, 9 мистецьких, 6 правничо-економічних інститутів. Число студентів зросло з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 p., правда, близько половини із них навчалися на заочних та вечірніх відділеннях, котрі ніколи не давали якісної освіти.

Характерною рисою навчально-виховного процесу у загальноосвітніх і фахових школах та вузах була його заполітизованість і мілітаризація. Політичне виховання в дусі відданості партії більшовиків провадилося не тільки через піонерські та комсомольські організації, що охоплювали майже всю учнівську молодь, але й під час викладання всіх, в тому числі природничих і математичних дисциплін.

Найбільше ідеологічне навантаження було покладене на курс історії СРСР, що після війни набув відверто великодержавницько-шовіністичного російського забарвлення. До того ж, викладання у переважній більшості вузів республіки здійснювалося мовою панівної нацменшини - російською.

У вузах значну частину навчальних програм займало обов'язкове викладання марксизму-ленінізму на підставі сталінського "Короткого курсу історії ВКП (б)".

2. Наука. Розгром генетики та "лисенківщина" в Україні

У 1950 р. кількість науково-дослідних установ в Україні становила 462, а чисельність працівників у них досягла 22,3 тис. чоловік. Головною науковою установою України залишалася Академія Наук УРСР, яку очолював біолог зі світовим іменем О. Палладій. У республіці в 1946р. було запущено перший в СРСР атомний реактор.

Завдяки подвижницьким зусиллям видатного українського вченого С. Лебедева, якого власті підозрювали в "буржуазній лженауково