Україна в 1943 році

Реферат з історії України

Україна в 1943 році

ПЛАН

1. Початок вигнання окупантів з України.

2. Втрати радянських військ.

3. Визволення Києва.

4. Боротьба з ворогом в тилу.

5. Внесок українців у перемогу над нацизмом.

1. Початок вигнання окупантів з України

З виходом німецької армії у межиріччя Дону й Волги почалася велика Сталінградська битва - (17 липня 1942 - 2 лютого 1943 року). Перемога в ній відіграла важливу роль у корінному переломі війни. Розпочався контрнаступ радянських військ по всій лінії радянсько-німецького фронту. Створилися умови для вигнання загарбників з України. 18 грудня 1942 р. були визволені перші українські села Півнівка, Морозівка, Микільське Ворошиловградської області.

З серпня 1943 p., після перемоги на Курській дузі, продовжився контрнаступ радянських військ. Війська Воронезького і Степового фронтів успішно провели Бєлгородсько-Харківську операцію. Вони оточили місто з трьох боків і в ніч на 23 серпня 1943 р. почали його штурм. Харків було визволено. Долаючи впертий опір противника, війська Центрального фронту форсували Десну і 21 вересня визволили Чернігів, а частини Степового фронту 23 вересня вибили німців з Полтави. Жорстокі бої розгорнулися в Донбасі. Німецькі війська створили сильну оборону по річці Міус. У серпні 1943 р. почався штурм цієї оборони радянськими військами. Після важких боїв Червона армія 8 вересня вигнала ворога з обласного центру Сталіно (Донецьк), а у вересні завершила очищення від нього Донбасу. Визволивши сільськогосподарські райони Лівобережної України і промисловий комплекс Донбасу, в другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Почалася битва за Дніпро, що йшла з серпня по грудень 1943 р.

2. Втрати радянських військ

Сталінський авторитаризм з його принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції та безумовного виконання навіть безглуздих наказів мав своїм підґрунтям зневагу до людського життя. Відомий радянський воєначальник, генерал армії М. Лященко свідчив: «Справді, в тій війні було багато смертей, нічим не виправданих. Зустрічалися воєначальники і командири, які прагнули досягти успіху за будь-якої ціни». Верховне (і не лише верховне) командування Радянської армії майже неприховано сповідувало цинічне гасло, покладаючись на «безмежні» (?!) людські ресурси СРСР. У складі наступаючих частин діяли так звані «польові військкомати», які мобілізовували до Діючої армії усіх, здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних юнаків. Останніх, до речі, мобілізували тоді в Україні до чверті мільйона.

Нерідко їх, ще не навчених, не обмундированих й часто неозброєних, кидали у бій як «гарматне м'ясо» - нехай, мовляв, «спокутують кров'ю ганьбу перебування в окупації». Часто таку «живу силу» без артилерійської підготовки, прикриття з повітря, танкової підтримки, але «під прикриттям» з тилу «загороджувальних загонів» - кидали на добре укріплені позиції вермахту. Наслідком були величезні людські втрати. Протягом січня 1943 р. - жовтня 1944 р. під час однієї оборонної та 11 наступальних операцій загальні втрати Червоної армії становили 3 млн. 492 тис. бійців і офіцерів, при цьому середньодобові втрати становили 67 тис. 805 чоловік. Що ж стосується отих неозброєних юнаків з теренів України, які ще й присяги не прийняли, то в разі загибелі вони втратами... не вважалися і офіційною радянською статистикою не враховувалися - формально вони й військовими не були, адже не встигли прийняти присяги!

3. Визволення Києва

Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від німців Києва. Під безперервним вогнем артилерії та ударами люфтваффе воїни змушені були переправлятися через найбільшу на їхньому бойовому шляху водну перепону. Ставка Верховного головнокомандування ухвалила рішення: «на плечах» відступаючого противника захопити плацдарм на березі Дніпра й з ходу його форсувати й визволити столицю Радянської України до річниці Жовтневої революції. Побудувавши міцні укріплення (так званий Східний вал) на правому березі Дніпра, німецьке командування намагалося зупинити наступ Радянської армії.

Війська часто переправлялися через Дніпро без підтримки танків і важкої артилерії. Знову ж таки, як і у 1941-1942 pp., бракувало прикриття з повітря - «сталінських соколів». Відтак - надмірні втрати були «запрограмовані» заздалегідь. Під ворожим вогнем пливли на правий берег хто як міг: тримаючись за колоди, дошки, порожні діжки, ящики, плащ-намети, напхані соломою. Відтак воїни масово тонули у холодній листопадовій воді під масованим артилерійсько-кулеметним вогнем ворога. Учасник форсування Дніпра, письменник Віктор Астаф'єв згадував: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять - шість днів усе це спливає...». Принаймні 260 тис. життів стали кривавою платою за «святковий подарунок» Сталіну - визволення Києва

Спочатку радянське командування вирішило завдати головного удару на південь від Києва, з району Великого Букрина, а допоміжного - з Лютізького плацдарму на півночі. Але ворожу оборону з Букринського плацдарму, що складав 11 км у довжину та 6 км углиб, прорвати не вдалося. Наступ перенесли на Лютезький плацдарм, з обходом військами Києва з північного заходу. На початку листопада саме з нього було розпочато головний наступ на Київ. В ніч на 6 листопада бої розгорну