Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

Реферат на тему:

„Проголошення ЗУНР”

Виконала: Алієва Ксенія

студентка I курсу 1 групи

Перевірив: проф. Сергійчук

Володимир Іванович

Київ-20 10р.

Вступ

Передумов створення ЗУНР було досить багато. Галичани втомилися бути від владою Австро-Угорської держави, вони були готові стати незалежною країною і розвиватися самостійною. Саме через це 13 листопада 1918 року було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). І нехай ці події також асоціюються з українсько-польською війною, але це був дуже важливий крок у історії України, а особливо подальша Злука 1919 року. Ці події свідчать про єдність українського народу, про бажання бути об’єднаними у вільній, незалежній, мужній, самостійній країні. У тій країні, яку ми отримали 1991 року, але зараз, на жаль, не зовсім цінуємо. Адже забуваємо ту ціну, яку заплатили наші попередники за єдність.

Проголошення Західноукраїнської народної республіки

західноукраїнська народна республіка

Події Першої світової війни, жовтнева революція, пробудження людей до боротьби кардинально змінили співвідношення міжнародних сил і знову зробили свої поправки у карті світу. Причиною цьому стали революції, що підірвали могутність великих імперій світу. І відчуваючи таку зміну подій, Австро-Угорська імперія видала маніфест 16 жовтня 1918 року, в якому йшлося про пропозицію народам, що входили до Австро-Угорщини створити свої власні сейми, що будуть представляти інтереси новостворених держав. Вони вважали, що можливим було створення федерації на колишніх землях Австро-Угорської імперії.

Як і можна було сподіватися, поляки також претендували на Східну Галичину. Внаслідок виник конфлікт двох народів за територію, а не, як на сході, за «серця й думки людей». Можливо, завдяки тому, що конституційна практика Австрії навчила поляків і українців цінувати систему управління й брати в ній участь, падіння імперії не призвело до такої бурі, хаосу, анархії та жорстокості, як на сході. Перед українцями й поляками Східної Галичини стояли чітко окреслені завдання: першочергову вагу мало національне питання, а розв'язання соціально-економічних проблем відкладалося на перспективу. Польсько-український конфлікт був запеклим, але не безладним, він переважно точився між регулярними арміями, що вели бої по встановленій лінії фронту, завдаючи порівняно невеликої шкоди цивільному населенню. По суті, це було випробування сили між 3,5 млн. українців Східної Галичини та 18 млн. поляків, котрі водночас воювали з чехами, німцями й литовцями, які також не хотіли бути включеними до Польської держави.

Таким чином У Львові 18 жовтня 1918 року відбулися загальні збори українських громадсько-політичних діячів Галичини і Буковини. Серед них були посли до імперського парламенту, депутати галицького і буковинського сеймів, керівники політичних партій, митрополит А.Шептицький, єпископ Г.Хомишин. Вони проголосили себе Конституантою (Установчими зборами і обрали Національну Раду – вищий орган влади української держави. Рада заявляла свої претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини, а також Закарпаття.

Тим часом поляки також готувалися захопити Львів і Східну Галичину. Створивши 28 жовтня в Кракові польську ліквідаційну комісію, основне завдання якої полягало в розформуванні австрійських органів управління і передачі всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації. Цей акт передачі мав відбутися 1 листопада.

Та українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, які ще у вересні 1918 року утворили Центральний військовий комітет, вирішили цього не допустити. Група молодих українських офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців Дмитром Вітовським, роздратованих повільним легалістським підходом Народної Ради, взяла справу до своїх рук. У ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тисячі українських стрільців оволоділи основними позиціями у Львові.. Вони взяли під свій контроль ратушу та інші державні установи, встановивши свою владу у місті.

Прокинувшись 1 листопада, населення побачило, що на міській ратуші майорить український прапор, усі головні заклади — в руках українців і скрізь висять плакати з повідомленням про те, що тепер вони є громадянами української держави. Щось подібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.

Українське населення із захопленням вітало події 1 листопада. Євреї або визнавали суверенітет українців, або трималися нейтрально. Але, тільки оговтавшись від потрясіння, львівські поляки перейшли до активного опору, й між українськими та польськими загонами вибухнули запеклі бої за кожний будинок. На північному заході, на кордоні між Східною Галичиною і власне Польщею, під ударами поляків упав ключовий залізничний вузол Перемишль. Значну частину Буковини зайняли румунські війська, тоді як у Закарпатті зберігали свою владу мадяри. І все ж велика частина Східної Галичини залишалася в руках українців, які наполегливо продовжували будівництво власної держави. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної державності.

9 листопада, після того як всі українські партії досягли угоди про співпрацю у формуванні уряду, було призначено тимчасову раду міністрів, або Генер